Розділ без назви (1)

Причиною була смерть матері. Пол ніколи не знав її: вона померла через три години після його з’яви на світ. Померла трагічно, навіки поєднавши один день двома подіями, серед яких батько обрав дату смерті.

Корвін обожнював свою дружину. Незабаром після смерті фамільний маєток Круків перетворився на музей її пам'яті. Книжки мами, одяг мами, косметика мами, улюблені речі мами… То був справжній культ. Батько жив спогадами, у яких місця для сина не знайшлося. Він доклав усіх зусиль, аби стерти з пам’яті того, хто спричинив смерть коханої жінки. І це було неймовірно, неймовірно боляче. Пол зростав самотнім, стиснувши зуби та ковтаючи сльози: один проти всього світу. Чого б не досяг, ким би не став, – він не міг отримати прощення від людини, перед котрою завинив лише своїм народженням.

Пол не здивувався, коли його, п’ятилітнього, відправили навчатися до столичного ліцею-пансіонату. Після того років до десяти в серці жив гострий крижаний біль, Затим ввірвалась пекуча, мов полум'я, лють і палахкотіла років до п'ятнадцяти. Слідом насунула сіра байдужість, що накрила важкою хмарою і біль, і лють. Пол змусив себе забути батьківський дім, але й після цього гіркі спогади все ще навідувалися непрошеними гостями. Останнього разу вони прийшли з телеграмою Сервена, старого вірного слуги дому Круків. Пол, не вагаючись ані миті, зібрав валізи, отримав документи і сів у потяг, що тепер мчав його зі столиці до забутого дому – вперше за п'ятнадцять років.

У двері купе постукали.

-  Так?

-  Ваша зупинка за п'ять хвилин, пане Крук, – у дверях вигулькнуло вусате обличчя провідника. – Я винесу ваші валізи на платформу.

-  Дякую.

-  Чи потрібен квиток?

-  Ні.

Провідник кивнув і зачинив за собою двері. Невеличкий потяг почав потроху скидати швидкість. Пол кинув погляд у вікно. За товстим брудним склом наближалося чуже місто, в якому він колись мав необережність народитися. Місто це з давніх-давен захищала висока кріпосна Стіна, чиє потріскане каміння нині щедро вкривало павутиння плюща, винограду та дикої троянди. Дні її величної могутності спочили у далекому минулому. Поряд зі Стіною в одноманітні незчисленні ряди вишикувалися сірі склади, що дихали запустінням.

Я вдома, подумав Пол. Нарешті вдома…

Хлоп’ям він так довго чекав цього моменту! Щоночі перед сном маленький Пол подумки залишав самотні стіни ліцею й повертався додому, проте зараз, коли давня мрія нарешті мала здійснитися, він не відчував нічого. Жодних поривань, жодного сплеску, жодного відлуння – ніби все припало пилом. Це так безглуздо й прикро, подумав Пол. Деякі мрії мають назавжди залишатися мріями.

Потяг, скрегочучи гальмами, зупинився й укутався білим клубатим димом.

Крук рвучко підхопився, сховав телеграму в кишеню, накинув на плечі чорного бушлата і вийшов з потяга. Слідом вусатий провідник з натугою виніс його чималеньку валізу і, хекаючи, пішов по другу.

Невеличка станція зустріла Крука запустінням. Плитки під ногами потріскалися й поросли ломикаменем, численні лавочки похилилися, а низький дім станції сліпо дивився на прибульця розбитими вікнами.

-  Молодий пане, – покликали праворуч.

Пол озирнувся. До нього швидко прямував, накульгуючи на ліву ногу, старий чоловік у сірому костюмі. На поясі у нього висів довгий, трохи вигнутий меч з круглою гардою. Довге сиве волосся зібране у високий хвіст, на носі виблискують позолотою квадратні окуляри. Пол одразу впізнав його – Сервен, вірний слуга родини, за п’ятнадцять років зовсім не змінився.

Крім Крука, на зупинці ніхто не вийшов: усю дорогу Пол проїхав самотою, один на весь вагон – якщо не рахувати провідника. Втім, така подорож його потішила, бо Крук полюбляв самотність.

Тим часом вусатий провідник виніс другу валізу, витер піт з шиї червоною хусточкою і хвацько козирнув:

-  Дякуємо, що користуєтесь послугами нашої кампанії, пане Крук! На все добре.