Розділ без назви (1)

- Він зі мною, – повідомив велетням Арктур.

Ті зміряли Крука важкими оцінюючими поглядами, окремо зупинившись на револьвері, після чого мовчки пропустили їх усередину.

У Пола розбіглися очі: клуб виявився значно більшим, ніж здавалося, і поділявся на три окремішні частини. У лівій грала швидка динамічна музика, темряву розряджали випадкові різнокольорові промені, і в ці секунди можна було побачити людей, що танцювали там. У клітках під стелею вигиналися в запальних рухах розкуто вбрані дівчата.

- Жахлива зала, – прокоментував Резнікофф. – Якось потрапив туди одного разу – і доста! Сміття в головах, сміття на тілі. На таких вечірках, як ніде, відчуваєш подих ментального апокаліпсису. – учений багатозначно замовк.

У центральній з освітленням було краще, натовп там скупчився під сценою, з динаміків біснувалася музика. Важкі мелодії були зовсім не танцювальні й рясніли гітарними рифами.

- Часто-густо компанії з першого та другого залу знаходять конфлікти між їхніми світоглядами, бурхливо вирішуючи їх нагорі. Але частіше б’ють пики просто тут, – сповістив Арктур.

Праворуч містилося кафе, де між заставленими випивкою та кальянами столиками ходили офіціанти в чорно-білій уніформі. Контингент тут зібрався різноманітний, переважно молодь.

Здавалось, усі три частини існували окремо і зовсім не заважали одна одній.

- Власне, саму тому пан Харетсон вирішив назвати цей заклад «трилисником», – резюмував Резнікофф, поки Пол озирався навколо. – А тут гардероб, я рекомендував би здати бушлат. Як ти міг зрозуміти, виступатиму я в центральній залі, а там зазвичай досить гаряче.

Пол здав бушлат, Арктур – плаща. Пол залишився у своєму вишуканому чорному вбранні, а кандидат соціологічних наук виявився голим до пояса. Образ довершували камуфляжні штани та високі армійські чоботи.

- Круто виглядаєш! – промовили вони одночасно й розреготалися.

- Ти такі м'язи на експериментах зростив? – поцікавився Крук. Він звик думати, що всі вчені – ледь не здохляки.

- Майже, – туманно відповів Резнікофф і зробив незрозумілий жест могутньою рукою.

- Це як? – не відставав Пол.

- Потім розповім, – Арктур вказав у бік столиків, не бажаючи вдаватись до пояснень. – Поки до виступу є трохи часу, хочу познайомити тебе з моїми друзями.

Інтер'єр кафе було виконано у білому кольорі, з додаванням різноманітних геометричних фігур усіляких розмірів та кольорів. Полу не сподобалося – було тут якось занадто штучно. Без душі.

Резнікофф підійшов до шкіряного диванчика в самому кутку зали. Там сиділи четверо: троє чоловіків і дівчина. Дівчина – струнконога, чорноока, променисто-руда, з короткою зачіскою та веснянками на симпатичному круглому обличчі, зодягнута у чорну пікантну сукню й чобітки до коліна на височенних тоненьких підборах. Дівчина відразу сподобалася Круку.

Перший з трійці був худим, з гострим хижим обличчям, у темно-зеленому костюмі; волосся заплетене в невелику косу, прикрашену оксамитовим франтівським бантом, а губи мляво жують згаслу сигару.

Останні двоє були вбрані як Резнікофф: армійські чоботи та заправлені в них камуфляжні штани. Один був низенький, з бритою наголо головою та величезними моржовими вусами; другий – високий ставний блондин, дуже схожий на Арктура, але трохи худіший і наче прозоріший. Різнилися також деякі риси обличчя. Волосся в нього було до плечей, а у сірих очах плескався темний океан горя.

Перед усією компанію на столику стояла порожня пляшка з-під текіли, чарки, залишки зеленуватого лимона, від погляду на який у роті ставало кисло, два високих порожніх келихи для коктейлів і табличка «Резерв».