Розділ без назви (1)

- Нещодавно ви сказали, що він занадто блакитний, тож я купив новий сервіз, – безпристрасно відповів Сервен.

- А… так, – Пол ледь не зашарівся, і негайно вирішив, що більше ніколи не дозволить собі подібної поведінки, бо такі примхи личать тільки істеричному аристократику-імбецилу.

«Залізне Серце» зустріло його салютом автоматонів-охоронців, гудінням конвеєрів та дзвоном металу. Пол закрив очі, глибоко вдихнув повітря й відчув, ніби він опинився в середині великого механічного серця, що билося, калатало, поступово, крок за кроком вдихало життя все у нові й нові машини; здалося, це серце прийняло його.

- Так, пане Крук, ви один із нас, – промовили поруч, і Пол розплющив очі.

- Доброго дня, пане Модус, – юнак зніяковів, відчуваючи себе повним ідіотом. З боку це було, певно, дивакувате видовище! – Я...

- Не треба зайвих слів, пане Крук. Я чудово вас розумію, – Модус посміхнувся й обтер долоні об живіт. На тканині комбінезона залишилися плями від мастила. – Прийшли по нову екскурсію?

- Ні. Я хочу навчитися складати механізми, – Пол вказав рукою на залу. – Аби керувати фабрикою, я маю знати все!

Модус засяяв.

- Тоді прямуйте за мною, пане Крук.

Пол слідував за головним інженером, який човгав капцями по натертій підлозі, й намагався запам’ятати дорогу. Виходило краще, ніж під час подорожі Муніципалітетом. Водночас Пол радів ідеальному порядкові, що панував усюди. Моя фабрика, захоплено думав Крук. Немов на підтвердження цієї радісної думки, охоронці супроводжували його урочистим салютом.

Невдовзі Модус привів Пола до маленької кімнати неподалік гамірного ангара обслуговування кебів. Кімнату було завішено полицями та забито шафками з різноманітним приладдям й інструментом. З-поміж них на стінах проглядали численні пожовклі схеми та малюнки. Посеред кімнати на робочому столику було розстелено ще кілька схем, а також валялося безліч різноманітних деталей та неприбраних інструментів.

- Туточки у нас одна з підсобок, моя улюблена. Почувайтеся, як вдома. Механізми, пане Крук, – це прообраз нас самих. – Модус став за стіл й одразу ж перейшов до справи. – Ми з вами теж складені з деталей – деякі з них виходять з ладу та потребують догляду.

Головний інженер узяв невеличку круглу залізну скриньку й почав щось підкручувати в ній. Модус торкався скриньки ніжно й обережно, ніби його руки тримали новонародженого.

- Важливо зрозуміти, що наша справа, те, що ми творимо, – мистецтво. Як поет складає слово до слова, як художник додає на полотно мазок за мазком, як композитор пише ноту за нотою, так і ми, деталь за деталлю, створюємо власний шедевр.

- А ви поет, пане Модус, – посміхнувся Пол. Поряд з дверима він помітив гак для верхньої одежі й накинув на нього бушлата. Не дивлячись на безліч нового верхнього одягу, Крук, за старою звичкою, лишався вірним поношеному бушлатові.

- Беріть отой синій фартух. Так. – Модус взяв зі стола мініатюрну вивертку та продовжив роботу. – Кажете, я поет? Всі ми народжуємося поетами, пане Крук. Але не всі пам’ятають про це, коли дорослішають. Тому й не вірять у дива. – Із цими словами Модус випустив предмет, який він тримав, з рук.

Пол мовчки дивився, як скринька летить долі і як за декілька сантиметрів до підлоги в неї виростають крила, скринька гуде й злітає над столом. То була не скринька, а сонечко, – ніби зовсім справжнє, лише розміром з дитячий кулак. У Крука на мить перехопило подих. Тим часом залізна комаха з тихим дзижчанням зробила коло над кімнатою, знайшла відчинені двері й полетіла геть. Модус спостерігав за ним з посмішкою.

- Ми вдихаємо життя, пане Крук. Згадайте: у вас чи у ваших знайомих ніколи не траплялося такого, що якийсь пристрій виходив з ладу саме тоді, коли він був украй потрібен? Йому казали у відчаї: «Ну будь-ласочка, ну ще трохи, запрацюй!» І він оживав! Й робив те, що від нього вимагалося. А потім майстер розводив руками й казав, що це неможливо? Бачу по вашому обличчю, що було. – Модус розгорнув декілька схем і постукав по ним. – Повторюся: ми вдихаємо життя. Це схема? Ні. Вірніше, не тільки. Це карта нового світу. Це малюнок нового створіння! Ми приведемо його у цей світ. Приведемо, аби він допомагав людям. Пам’ятаєте Серце, пане Крук?

- Авжеж. Таке неможливо забути.

- Знайте! Ніякої фізичної часточки з нього не береться, аби імплантувати до нового автоматона. Ні. Просто ми створили механізми, у які вклали свою душу. І вони отримали власне серце, яке щодня вкладають у нових автоматонів… Ми створили творців, подібних до нас.