Розділ без назви (1)

- Болотна трава, молодий пане, популярний місцевий наркотик, його постачають болотники. Муніципалітетом оголошений нелегальним.

При появі кеба розмови на вулиці змовкли. Всі погляди зупинилися на чорному екіпажі, гомін стих. У цій пронизливій тиші чувся лише тихий гул двигуна й стукіт коліс на вибоях. Кеб супроводжували злими поглядами, які немов шкрябали по його чорних металевих боках.

- Сервене, чи сьогодні вихідний день?

- Ні, молодий пане.

- Тоді чому ж усі вони нічого не роблять?

- А що їм робити, молодий пане?

- Е-е... скажімо, працювати.

- Не кожен має землю аби працювати на ній. А всі інші місця, де потребується людина, вже давно зайняті, черга туди куплена на десятиріччя вперед. – Сервен вказав на Пола. – Ви забуваєте, молодий пане, що у місті багато галузей механізовано саме завдяки вашій фабриці. «Залізне Серце» виробляє найкращих робітників – конструкторів, перевізників, прибиральників, охоронців. Деякі новоспечені лоддити ламали автоматони на вулицях і закликали до цього інших, проте їхні заклики залишилися без уваги, а самі крикуни сіли у в’язницю.

- Я не знав, що масштаби безробіття такі великі! – вражено мовив Крук. – Навіть гадки не мав, що через мою фабрику так багато людей сидять без роботи!

- Думаєте, це погано, молодий пане? – Сервен похитав головою. – Аж ніяк. Всі вони щомісяця отримують допомогу для безробітних і завдяки тому цілими днями можуть сидіти, ледарювати, грати в нарди, палити. Думаєте, якщо їм запропонувати працю, вони із радістю кинуться на неї? Так – якщо їм платитимуть вдвічі або навіть утричі більше, ніж вони отримують нині за своє неробство. І повірте мені, працюватимуть значно гірше за автоматонів «Залізного Серця». Вони байдикуватимуть і вважатимуть, що надмірно працюють, водночас солодко спатимуть замість того, щоб охороняти, смалитимуть наркотики замість того, щоб прибирати, патякатимуть про дурниці замість того, щоб виробляти товари. Ці люди нічого не вміють і не хочуть нічого вміти. Їх навіть важко назвати людьми. Тому й полювання на них цілком...

- Сервене, замовкни! – обірвав старого Пол. Витримка йому зрадила, і він зірвався на крик. – Ти переходиш межу. Те, що робить молодший Сітіс, неприпустимо! Стріляти людей, мов кабанів на полюванні, – злочин!

- Так, молодий пане, – неочікувано легко погодився Сервен. – Ви дуже гуманні.

- Ні, – заперечив рішуче Крук. – Я не хворію гуманністю, я тільки бачу різницю між ненавистю до людей та реальним убивством. Ти ніколи не задумувався, що застрелені Круором бідолахи мали своє життя, свою родину, свої думки, свої мрії?

- Ви занадто високої думки про них, молодий пане, – Сервен вказав погляд у вікно. – Це лише чернь. Наволоч. У них нема ні думок, ні мрій. Вони примітивно існують день за днем, очікуючи на смерть. Це не зветься життям. Всі, хто бажав чогось досягти, вже пішли звідси.

- Або їх застрелили до того, як вони зробили це, – парирував Пол.

- Ви зрозумієте згодом, молодий пане.

- Сподіваюся, що ні.

Щось із силою вдарило об дверцята кеба й розсипалося. Через кілька секунд – новий гучний удар. І ще два.

- Вони кидають у нас брудом, молодий пане, – констатував Сервен.

Декілька молодиків щось кричали вслід кебу, загрібали із землі грудки й жбурляли їх в екіпаж, намагаючись поцілити у вікна.