Розділ без назви (1)

- Ні. І радий цьому.

- Колись доведеться. Свого сина Марк ще задіє, аби вплинути на вас. Я поки нічого не хочу прогнозувати, молодий пане, але йде велика гра, і ви берете у ній участь.

- Вийти зі гри, так розумію, я вже не можу?

- Чом ні? Ваш батько зміг.

- Або йому допомогли, – Пол торкнувся револьвера. – Я не звик виходити з гри на самому початку.

- Навіть якщо ви не знаєте правил, молодий пане?

- Я вивчу їх у ході гри. – Пол подивився на годинник: була майже десята. – Тож завтра я бажаю побачити життя бідних кварталів.

- Гаразд, молодий пане. Бажаєте пізню вечерю?

- Так. І ванну.

- Слухаюся.

* * *

Вночі Пол спав погано: його мучили безкінечні жахіття. Трійця Сітісів розтягували його, скрученого мотузками, над ватрою, за цим мовчки спостерігала Лора Долор, у котрої замість очей були змії, а за нею стояв і реготав Нокс, увесь червоний од вина та крові.

Новий кошмар збудив його на світанку, після чого Пол вирішив більше не мучити себе й піднявся. Сервен уже був на ногах. Іноді Пол переймався питанням: а чи спить той узагалі? Але спитати напрямки Крук не зважувався, бо подібні аспекти особистого життя слуги не мали його турбувати.

Після скромного сніданку вони їхали у кебі мовчки. Лише одного разу Сервен промовив:

- Ідеально було б проїхати вулицями, не виходячи з кеба, молодий пане.

Екіпаж котився через безлюдні площі, міст, заплутані вузенькі вулички з такими ж вузенькими та високими будинками. Їхали на південь. Незабаром дорога поширшала, а будівлі стали нижчими й біднішими. Кеб уповільнив хід, двигун зарокотав тихіше: на шляху побільшало вибоїн, на найглибших екіпаж добряче підкидувало. Пейзаж за вікном змінювався: тепер усюди стояли невиразні будиночки з пошарпаними стінами й похиленими парканами, більшість з яких могли впасти від сильного пориву вітру. На перехрестях гнили купи сміття – мабуть, механічні прибиральники навідувалися сюди нерегулярно. Розбита дорога обабіч поросла різнотрав’ям, а під колесами в численних калюжах хлюпала багнюка.

Почувся гомін людських голосів.

- От і місцеві обивателі, – промовив Сервен.

Після майже безлюдного центру міста здалося, що на вулиці так багато людей, наче всі тутешні мешканці повиходили з домів. А може, так і було. Люди були всюди: на винесених табуретах грали в нарди, поралися у своїх маленьких городах, великими компаніями сиділи без діла на тротуарах і палили товсті самокрутки. Обличчя їх – і чоловіків, і жінок – були однаково сірими й порожніми. У своєму бідному одязі вони зливалися в однорідну брудну хмару, галасливу й аморфну, з якої повільно здіймався вгору дим самокруток.

- Що вони палять? Якийсь дивний зеленуватий дим…