Розділ без назви (1)

- Матиму за честь, – це справді було йому приємно. – Пане Резнікофф, мені потрібна ваша думка. Якщо я прибув на банкет останнім, але піду першим, чи буде це неввічливо?

- Ну… – вчений знизав широкими плечима. – Мабуть, так. Я не розбираюся у цих великосвітських етикетах.

- Що ж, тоді я ще з півгодини послухаю музику, бо принаймні оркестр грає чудово. Складете мені компанію? – Пол вирішив, що може довіритися Резнікоффу.

- Із задоволенням.

У залі на них накотила хвиля гамору й надиханого повітря з присмаком ігристого вина.

Арктур оглядівся і вказав рукою у бік оркестру:

- О! Молодший Сітіс з’явився.

Пол пригледівся й побачив групу молодих людей в елегантних костюмах сірих кольорів. У руках вони тримали широкополі капелюхи, а їх маски прикрашали чорні стрічки. У одного, високого й сильного на перший погляд, серед чорних стрічок майоріли також червоні.

- Це Круор Сітіс, відомий поганець, – прокоментував Резнікофф. – Його молодчики йменують себе «нічними мисливцями». Достеменно відомо, що ночами вони гасають на кебах у бідних кварталах, полюючи на пізніх подорожніх.

- Полюють? Ви маєте на увазі – стріляють? По живих людях?

- Саме так. Багато разів після таких ночей знаходили трупи з вогнепальними пораненнями. Звичайно ж, довести ніхто нічого не може. «Імперія» та дзвін монет правлять містом краще за Муніципалітет.

Пол спостерігав за Круором та його молодцями. Ті зупинили двох офіціантів, випили усе вино з їхніх таць, хвацько розбили келихи об підлогу і голосно розреготались. У кожного на поясі висіли палаш чи шабля.

- Старша донька - не краще. Сітіси взагалі чудова родина, – продовжував Резнікофф. Погляд його налився люттю. – Ви, пане Крук, не чули про справу літераторів? Гучний скандал був.

- Не чув, – Пол потер лоба, вірніше, спробував: пальці зустріли лаковане дерево маски.

- Була в місті група з п’яти людей, великих поціновувачів поезії. Однією з цієї п’ятірки була Віскера Сітіс. Творчі однодумці збиралася вечорами у парках, читали вголос вірші, пили вино, насолоджувалися мистецтвом... Допоки одного дня не взяли із собою просту дівчину, звичайну мешканку міста, запросивши її також почитати вірші вголос. Надзвичайно вродлива була дівчина... І добра. Все це трапилося опівночі, у міському сквері. Вона читала їм Бодлера, вони її слухали, аплодували. А потім схопили, зв’язали, розпалили під нею ватру. Вона горіла, а її змушували читати далі, запевняючи, що чим виразніше вона декламуватиме, тим швидше вони звільнять дівчину й загасять багаття. – Резнікофф стиснув долоні в кулаки. – Вони її засмажили і… з’їли.

Шокований Пол не знав, що відповісти. Крук не міг повірити, що таке взагалі можливе, бо настільки нелюдським і жорстоким було це вбивство. Тієї ж миті він побачив знайому жіночу постать у червоній сукні; саме вона була однією з тих убивць-канібалів. Віскера теж вгледіла його й пішла назустріч.

- Згадали змію, от вам і змія. – Арктур наче виплюнув слова. – Був суд. Четверо загриміли за грати на все життя, а п’ята, як бачите, бенкетує і зараз іде до нас. Вірніше, до вас. Будьте обережні, пане Крук: здається, ви їй сподобалися.

- Буду, – одповів Пол тихо, бо до них наблизилася Віскера.

- Рада вас бачити, панове, – проспівала вона. Її губи були яскраво-червоного кольору. Над лівою бровою Пол угледів мушку, якої до цього не помітив.

- Навзаєм, пані Сітіс. – Резнікофф вклонився. – Прошу мене вибачити, але я маю йти. Пане Крук, я радий нашому знайомству.