Розділ без назви (1)

- Взаємно, пане Резнікофф, – вони міцно потисли руки.

- Якщо ви не проти, на тижні я запрошу вас на окрему зустріч.

- Буду щиро радий. Бувайте.

Вчений кивнув, розвернувся на підборах і швидко вийшов з зали, навіть не глянувши на пані Сітіс. Тепер я можу спокійно йти звідси, бо вже не буду першим, подумалося Круку.

- Ці вчені дуже дивні, чи не так? – запитала Віскера, пронизливо дивлячись Полу прямо у вічі.

- У кожного свої дивацтва, – відповів Пол, витримуючи її погляд.

- Як вам бал? – Віскера швидко, майже непомітно облизала нижню губу. Віяло у її руках навіть не ворухнулося, аби приховати це.

Не дивлячись на увесь його свідомий протест, Віскера – її стать, губи, очі, голос, парфуми – охоплювала Пола гарячим збудженням. Він швидко подумав, як протидіяти їй, і згадав: цими губами вона їла людину; її, невинну, вона живою тримала на багатті, примушуючи читати вірші… Після цієї згадки Пол відчув, як на зміну пристрасті приходить відраза. Подіяло!

- Чудовий бал, – сухо прокоментував Пол.

- А ви лаконічні, пане Крук, – донька Сітіса відразу відчула зміну в ньому. – Я все гадала, яким ви будете. І знаєте що?

- Що?

- Саме таким я вас і очікувала побачити, – вона все ще пронизливо дивилися на нього, проте цей погляд тепер не мав над ним влади. Згадалися висохлі троянди надворі.

- Радий, що не розчарував таку чарівну пані, – ледь не механічно одповів Пол й одразу ж розкаявся в цьому: він мав бути ввічливим і привітнім. Але вперше у житті розмовляв з канібалом, який до того виявився привабливою дівчиною, тому не міг до кінця себе опанувати.

- Поле, – вона зробила крок до нього і стала так близько, що він побачив своє відображення в її очах. Солодкий запах парфумів залив повітря навколо. – Скажіть відверто: я вам неприємна?

- Ні, пані Сітіс, чому ви так вирішили? – Крук подолав інстинктивне бажання зробити крок назад.

- Зазвичай чоловіки інакше реагують на мене. На бесіду зі мною, – Віскера легко посміхалася й прискіпливо дивилася йому в очі, ніби намагаючись прочитати його думки.

- Я мав запаморочитися і впасти до ваших колін? – Усміхнувся Пол. Вийшло кривувато.

- Майже. – Віскера раптово відступила. Сяйнули криваво рубіни на шиї. Вона більше не посміхалася. – Що ж, пане Крук, тоді я не втомлюватиму вас своєю неприємною компанію.

- Що ви, пані Сітіс, я ніколи...

- І ворон відповів — ніколи! – перебила його Віскера різко. Її обличчя скривив гнів, який навіть маска не змогла приховати; вона розвернулася й стрімко пішла до оркестру, де стояв її брат.