Розділ без назви (1)

- Приємного мало, – Пол надпив ще вина, аби компенсувати лаконічність своїх відповідей. Вино було закисле, і про букет він збрехав.

- Моя вам дружня порада, пане Крук: помандруйте цим містом, – ага, ось він і перейшов до справи. – Завітайте у бідні квартали: Залізничники, Приболотні… Спитайте, що вони думають про Муніципалітет і про місцеву владу. Повірте, дізнаєтеся багато чого цікавого.

- До чого ви ведете, пане Сітіс? – Пол зрозумів, що йому остогидлі всі ці натяки і пішов у наступ. Нерви одразу вгамувалися, але Сервен, певно, не схвалив би такого кроку.

- Поки що ні до чого, пане Крук, – Сітіс розвів руками. – Ви тільки-но приїхали. Зникнення батька, невідоме місто, раптовий спадок... Це не те, з чим можна ужитися за декілька днів. – Пол майже фізично відчув, як у ньому зростає неприязнь до цього чоловіка. Слова його співчутливі, голос доброзичливий, але все це було золотою маскою, за якою ховалася ворожа холодна порожнеча. – Як бачите, між нами, власниками фабрик, немає жодної конкуренції. Ми разом. Ми – Тріумвірат. Я сподіваюсь, що ви приєднаєтеся до нас. Як приєднався колись і ваш батько.

- Корвін був людиною з великої літери «Л»! Справжній чоловік! – загудів Нокс і осушив свій келих. Ігуана заповзла йому за спину. – Нам його дуже не вистачає! Але ми приємно вражені знайомством з вами. Ви дуже його нагадуєте.

- Дякую, пане Нокс, – слова, шаблонні слова. Що ж, я теж маю їх досить, - міркував Пол, зціплюючи зуби. – Я роблю все, аби хоч трохи наблизитися до нього…

- Досить цих розшаркувань, – перебив його різкий жіночий голос.

Лора Долор відкинулася на спинку крісла, зміряла Пола швидким поглядом і знову повернула обличчя до каміна.

- Сітіс сказав. Молодий Крук почув, – докинула вона скоромовкою. – Продовжимо розмову, коли мине час.

- Так, Лоро, я погоджуюсь, – Сітіс піднявся. – Дійсно, пане Крук, ми, старі люди, любимо молоти язиками, сидячи біля вогню. Як представникові молодого покоління вам, певно, значно цікавіше внизу, серед сміху й танців!

- А як з’явиться вільна хвилинка, просто помандруйте містом. Подивіться, як живуть люди, – додав Нокс, перехоплюючи ігуану на руки.

- Саме так, саме так. Було дуже приємно з вами познайомитися, пане Крук! – Сітіс потиснув йому руку. – Обов’язково приходьте, якщо з’явиться таке бажання. Ви завжди бажаний гість у моєму домі!

- Дякую, пане Сітіс. На все добре, – Пол поставив келих з вином біля келиха Лори. Та навіть не поглянула на нього. – Пане Нокс, пані Долор, доброї вам ночі.

- Бувайте, – пробубонів Нокс. Він прискіпливо дивився в порожній келих, а разом з ним туди дивилася його ігуана.

Пол вийшов з кабінету зі змішаними почуттями й спустився вниз.

Оце і все? Вся велика гра? «Помандруйте містом»! Що вони хочуть, аби я побачив? До чого це? Поки нічого не зрозуміло. Грати за правилами, котрих не знаєш, необачно… Цікаво, чи Долор справді отруїла свого чоловіка?

Його думки перервав Резнікофф; очікуючи, він міряв нервовими кроками хол із нічним куполом.

- Пане Крук! – вигукнув він, коли Пол зійшов до нього. – Вибачте мені! Це через мою провину усі ці... гості так на вас накинулися! Мені варто було стримувати себе. Я щиро…

- Все гаразд, Арктуре, не переймайтеся, – Пол навмисно назвав вченого на ім'я. – Так чи інакше це мало трапитися. Тож нічого страшного.

- Прошу мене зрозуміти... Ви дійсно озвучили чудову ідею. – Резнікофф, певно, полегшено всміхнувся. – Ви, може, навіть до кінця не усвідомлюєте! Але я обов’язково вкажу ваше ім’я у співавторстві цієї роботи.