Розділ без назви (1)

Біля каміна стояли чотири розкішних крісла, двоє з них були зайняті. З крісла, що стояло праворуч, їм назустріч піднявся товстун у крикливому фіолетовому одязі. Його лису голову прикрашала срібляста маска-баута, а на підборідді теліпалася, наче велика п’явка, заплетена в тугу косичку, намаслена борідка. На плечах у товстуна спочивало дивне боа, яке під пильним поглядом виявилося сумною апатичною ігуаною. Обома руками товстун тримав великий келих з червоним вином. На його коротких товстих пальцях блищали масивні срібні персні з коштовним камінням.

Другою людиною, яка так і залишилася сидіти у своєму кріслі поряд товстуна, була жінка, яка не звернула на появу Крука та Сітіса жодної уваги. Вона мовчки дивилася у вогонь, ніби читала щось у танці вогню. Напівмаска на її обличчі мала над очима прикрасу у вигляді язиків полум’я. Її одяг складався з глухої чорної сукні з високим коміром, без будь-якого натяку на модні фасони, а чорне з сивиною волосся спадало на пряму спину. Губи жінки були стиснуті, як при сильному незадоволенні, навколо рота пролягли зморшки.

- Пане Крук, дозвольте вам представити: Олексій Нокс, власник фабрики під звучною назвою «Ейфорія», – у відповідь на слова Сітіса товстун кивнув і привітно махнув Полу келихом, звідкіля відразу добряче відпив. – А ця чарівна жінка – пані Лора Долор, господиня фабрики «Білі Крила».

- Доброго вечора, панове. Радий знайомству, – стримано одповів Пол.

Лора проігнорувала слова привітання та продовжувала задумливо дивитися у вогонь. На низькому табуреті перед нею стояв келих білого вина, до якого не торкалися.

- Сідайте, пане Крук. Червоне, біле? Ігристе, сухе, напівсухе, солодке, напівсолодке? Чи, може, коньяк? Арманьяк? Кальвадос?

- Червоне. Сухе. – Пол сів у крісло зліва, що було найближче до виходу з кімнати. Крісло було м’яке й зручне, але він сидів наче на ножах – зараз йому скажуть те, заради чого запрошували.

- Пане Крук, який у вас чудовий револьвер! – прогудів Нокс і плюхнувся на своє місце. Ігуана на його плечі повернула голову в бік Пола й кинула на нього меланхолійний погляд. Крук відчув, як нервове збудження повертається, знову охоплює його.

- Дякую за комплімент, пане Нокс. Так, це непогана зброя.

- Що ви, пане Крук, – Сітіс подав йому келих з вином і присів на крісло поруч. Сам він пити не збирався. – Моя «Імперія» виготовляє зброю, тому я трохи розуміюся на цьому. І маю сказати, що у вас не просто револьвер, а витвір зброярського мистецтва! Я бачу ручну роботу майстра.

Пол не знайшовся з відповіддю, тому лише кивнув, пригубив вино й прокоментував:

- Гарний букет.

- Двадцять років витримки, пане Крук. Це вино – ваш одноліток.

От поганець, подумав Пол.

Крук кинув швидкий погляд на вдову Долор. Та жодного разу не ворухнулася відтоді, як він увійшов.

- Що скажете про нашу провінцію, пане Крук? – пробасив Нокс. – Які враження? Як вам бенкет?

- На жаль, у мене було замало часу, тому я ще не встиг як слід усім насолодитися. – Пол говорив обережно, виважуючи кожне слово. – Але розмах банкету вражає. Він на голову вище за безліч тих столичних балів, що я відвідував.

- Я завжди намагаюся робити все на найвищому рівні, – кивнув Сітіс. Відблиски полум'я грали на золотих інкрустаціях його маски; здавалося, що джокер підморгує. Його очей зовсім не було видно, і Полу закортіло зірвати маску й побачити справжнє обличчя Марка Сітіса. – Тобто, ви ще не їздили вулицями міста?

- Зовсім небагато. Але мені вже довелося побувати у Муніципалітеті.

- О, я саме до цього й вів! – Сітіс плеснув у долоні. – Зізнайтеся, пане Крук, ви зненавиділи тамтешніх крючкотворів?