Розділ без назви (1)

- Також у всьому чорному.

- Пане Крук!

Почалося, тоскно подумав Пол. Пошепти заструменіли далі, стрибнули між танцювальними парами, покотилися між столиків. За хвилину всі, навіть музики, знали, що з’явився новий володар «Залізного Серця», молодший Крук, який п'ятнадцять років провів у столиці.

Натовп рушив на нього, загув, завертівся; навкруги заграв калейдоскоп масок.

- Дуже приємно! Петер Ом, до ваших послуг.

- Моє ім’я Наталі Сувальдо...

- Крістіан Рейн. Ми з вами ніде не зустрічалися, пане Крук?

- Феррум. Фелікс Феррум.

Як же я ненавиджу людей, думав Пол, механічно вітаючись з новими знайомцями й відразу ж забуваючи їх імена та маски. За хвилину він перетворився на автоматон для поклонів та безглуздих відповідей. Розкланюючись, Пол мріяв лише про те, щоб усе скінчилося якомога скоріше – але, здавалося, тут були сотні гостей. Пір’я, перуки, маски, регіт, руки в перснях та рукавичках, холодні й спітнілі, знову маски, ручні маленькі алігатори та ящірки з ошийниками, костюми найрізноманітніших та неймовірніших фасонів, – все це нагадувало вертеп, фантасмагорію, нічний жах.

Лівиця Пола декілька разів поправляла маску. Після п’ятого разу рука ледь не лягла на револьвер. Майнула дика думка, що постріл у повітря відразу зупинив би все.

Допомога прийшла несподівано.

- Панове! Прошу тиші!

Одразу запанувала тиша. Оркестр замовк. Натовп розступився, і Пол побачив його – статного чоловіка у вишуканому костюмі. Обличчя повністю приховувала біла маска джокера, прикрашена золотими інкрустаціями. Маска зловісно вищирялася й хитро примружувалась. В її прорізах попід вигнутими бровами, у темряві, зблискували очі. Джокер неспішно підійшов – стукіт його кроків луною прокотився залом і зупинився біля Пола.

- Пане Крук, велика честь для мене. Дуже радий, що ви прийняли моє запрошення, – промовила маска добре поставленим, приємним баритоном. – Моє ім’я Марк Сітіс.

- Радий знайомству, пане Сітіс. – Пол потиснув руку в білій шовковій рукавичці. Потиск був міцним, рукавиця – холодною. Все те нервове збудження, що виснажувало Пола від початку вечора, раптово зникло. Перед ним стояв можливий убивця його батька. Крук був зібраний, спокійний. – Це честь і для мене.

- Дякую. – Джокер повернувся до публіки, яка ніби зачарована стежила за їхнім знайомством, і весело гукнув: – Панове! Чому ніхто не танцює? Наш чудовий вечір тільки почався. Оркестр – польку!

Вмить усі стрепенулись і зарухались. Оркестр заграв швидку веселу польку, і центр зали миттєво заповнили танцювальні пари.

- Пане Крук, я хочу познайомити вас ще з декількома людьми – якщо ви, звичайно, не проти.

- Ні, що ви, пане Сітіс. – Пол посміхнувся, сподіваючись, що посмішка вийшла ввічливо-заінтригована. Це було нечесно: нижня частина його обличчя була відкрита, в той час як Сітіс міг зовсім не контролювати свою міміку.

- Дуже добре, – проспівала біла маска і закрокувала вздовж зали. Пол прослідував за нею. Гості розкланювалися перед ними, а Резнікофф кудись зник. – Для початку дозвольте представити вам мою доньку. Віскеро, люба!