Розділ без назви (1)

- Зрозуміло.

- Щодо перфокарт, то все ми створювали власними руками з вашим батьком... – Модус раптово замовк і витріщився перед собою застиглими очима. Потім він потрусив головою й підсумував: – Але той славетний час давно минув.

Інженер розплився в посмішці та з ніжністю провів рукою по приладам.

- Туточки, завдяки цим пультам, пане Крук, я контролюю все, що відбувається на цій фабриці. Поставити на виготовлення, зупинити процес, вимкнути станок, зачинити двері… А за допомогою цієї красуні, – Модус урочисто вказав на велику чорну скриню, – я можу взяти під свою владу всіх до останнього автоматонів у цьому місті. І вони виконуватимуть кожний мій наказ, ігноруючи функції, для яких були створені.

- Фантастика... Яка влада! – Пол дивився на чорну панель, наче вона була зачарована.

Панель складалася з багатьох закритих секцій та розсипу різноманітних кнопок з датчиками понад ними.

- Влада мені не потрібна, пане Крук, – посміхнувся Модус. – Я вчений. Трохи навіжений. Мізантроп. Я люблю машини. Навіщо мені влада над містом? До того ж я не люблю брати щось лише тому, що воно погано лежить. Я надаю перевагу створювати все власноруч… Ах, ледве не забув! Цікавенький факт: серед усього моря механізмів існують два автоматони, непідвласні контролю з чорної панелі. Вони, так би мовити, особливі.

- Тобто? – Пол навіть відволікся від споглядання чорної скриньки.

- Дізнаєтеся свого часу, пане Крук, – таємничо підморгнув головний інженер.

- Безперечно. – Модус був гарною, але дивною людиною. Пол поставив інше запитання, яке його цікавило: – А знищити механізми теж можливо? Всіх водночас?

- Так. У цьому випадку будуть знищенні всі автоматони без винятку. Всі. – Модус підкреслив останнє слово. – Але робиться це не тут і не за допомогою скриньки. На території «Залізного Серця» є одна кімната… Про її існування знаємо лише ми втрьох. Ідіть за мною.

Вони залишили головну апаратну і зайшли до ліфта біля неї.

- А про існування чорної панелі ще комусь відомо?

- Вважалося, що це цілком таємна інформація. Але рік тому, коли ваш батько щез, головну апаратну намагалися зламати. – Модус поправив беретик і став утіленням серйозності. – Невідомі скористалися тим, що пан Корвін перед зникненням зняв основні сили з охорони фабрики. Напад стався, коли я перебував у найвіддаленішому та найізольованішому ангарі. Злодюги подолали огорожу та головний вхід, дісталися дверей апаратної, проте були змушені тікати з порожніми кишенями. Як потім сказали слідчі, нападників було не менше п’ятьох, діяли професійно, шлях від огорожі до апаратної був вкритий зламаними автоматонами… – Модус зблід, голос його задрижав. – Справа на тому більше не просунулася, злочинців не знайшли, а я вирішив повернути кількість охоронців до попереднього стану. Якби фабрику охороняли такі сили, ніхто б навіть і кроку не ступив… Вибачте, пане Крук, я щось заговорився. Відповідь на ваше запитання – так, комусь ще відомо про чорну панель.

Модус пригнічено замовк. Ліфт продовжував свій рух.

- Ми спускаємось під землю. Туточки, пане Крук, ви дізнаєтесь головну таємницю фабрики «Залізне Серце», – змінив тему головний інженер. – Прошу.

Ліфт зупинився. Трійця вийшла у короткий темний коридор, зрідка освітлений маленькими блакитними ліхтариками. У кінці пустого коридору знаходився поворот наліво й стояли двері, як дві краплі води схожі на вхід у головну апаратну. Дверей дісталися мовчки.

- Прикладіть вашу долоню, пане Крук. Іншої вона не розпізнає, – тихо мовив головний інженер.

Пол обережно підвів лівицю й торкнувся металевої пластини, що виявилася дуже теплою. Він відчув легеньке лоскотання пальців, і водночас з тим прохід розчахнувся.

- Перед вами, пане Крук, Серце… «Залізного Серця»! – урочисто оголосив Модус. – Як давно я його не бачив…