Розділ без назви (1)

-  Нічого. «Коли я чую слово «культура», я хапаюсь за свій револьвер», – із неприємною посмішкою чиновник кивнув у бік кобури, що висіла на поясі Крука. – Жарт. Як ви можете підтвердити свої слова?

-  Що ви маєте на увазі?

-  Ви назвали себе як Пол Крук, син Корвіна Крука. Де ваші докази? Свідоцтво про народження, паспорт, дипломи?..

-  Фамільної маски вам недостатньо? – обірвав його Пол.

-  Недостатньо. Це може бути підробка. Або, – чиновник вдруге кивнув на револьвера, – ви вбили справжнього володаря і заволоділи його майном.

-  Тоді я заволодів і його документами. – Пол дістав з внутрішньої кишені бушлату паспорт у шкіряній обкладинці й кинув на стіл. Театр абсурду!

Масний бюрократ криво всміхнувся і мовчки взяв документ до рук. Він довго вивчав паспорт, виводив носом по рядках, навіть нюхав печатки. Мало не вилизавши паспорт, він не менше двадцяти хвилин заповнював бланк із купи аркушів дрібного машинописного тексту.

Пол майже вирішив, у який саме спосіб він поб’є цього типа, як той раптово поклав паспорт на край столу й дістав кілька печаток. Чиновник довго й ніжно дихав на них, а потім довго і з насолодою грюкав ними.

Закінчивши з печатками, він поклав бланки біля паспорта.

-  Будь ласка, пане Крук. Це ваша заповнена форма 92–АЙ, перевірка посвідчення особи. Скарг і пропозицій немає? Дякую. На все добре, – за скоромовкою чиновника прослідував вказівний жест у бік виходу.

Пол узяв до рук паспорта й бланки і за мить опинився по той бік дверей.

-  Прошу за мною! – почувся знайомий бадьорий голос, бланки з його рук по-діловому заграбастали, і біла напудрена перука весело застрибала далі по коридору.

Пол вирішив нічому не дивуватися. Він на ходу сховав паспорт, поправив маску й слухняно продовжив вояж.

Плетиво одноманітних коридорів, каскади сходів та повороти на незчисленних перехрестях поступово виводили його з того холоднокровного стану, в якому він звик тримати себе. Все це схоже на дім душевнохворих – такого висновку Пол дійшов, коли через невідь-скільки часу вони зупинилися перед черговими дверцятами.

-  Номер 65–Ш, архівування особистої справи, – проспівала дівчина.

-  Цього разу я увійду сам! – попередив її Пол.

Провідниця витріщилася на нього безневинними очима – мовляв, а я нічого такого і не збиралася робити.

Пол постукав і, не чекаючи на відповідь, зайшов до кабінету.

Чомусь саме це я очікував побачити, промовив собі він, опинившись серед усе тих же стін і меблів. Цього разу за столом сиділа жіночка років п’ятдесяти. Судячи із задерикуватих кучериків на блакитній перуці та яскравого макіяжу, що зовсім не личив її старіючому обличчю, можна було дійти простих висновків, що жіночка свій вік або не визнавала, або маскувала.

Точніше, намагалася маскувати, виправився Пол і привітався: