Розділ «ЧАСТИНА III»

Одна з версій полягає в тому, що серед сліпих утворилися свої протиборчі сили. Ми не можемо дивитися на банду Окса, як дивляться на неї самі сліпі. Згідно з джерелом, що заслуговує на довіру, сам Окс належить до рідкісного розряду так званих «прозрілих сліпих», тобто він прозрів, а потім був насильно осліплений службами безпеки. А це багато в чому міняє справу. Якщо Окс Нюрп нехай і недовго, але бачив, то ми не можемо розглядати його як типового незрячого. Думаю, зі мною погодяться і читачі: людина, яка бачила світ, як бачимо ми, — це не просто сліпий. Між нами і сліпими існує непрохідна стіна, створена не нами. Перш за все, вона зумовлена самою природою. Але також і тим, що незрячі сприймають світ зовсім по-іншому, їхня свідомість, цілком обумовлена вірою в близький простір, нам жахливо чужа. Ми боїмося цієї темної і вузької свідомості. В цьому не винні ні ми, ні вони, але це так. Однак Окс Нюрп у такому разі випадає за межі чужого нам світу.

Ми не можемо і не повинні втручатися в протиборство сліпих. Але хто, як не ми, може зрозуміти людину, яку осліпили? Багато читачів, які дізналися з «Інформаційної всячини» про належність ватажка банди до «прозрілих», висловлюють навіть своє захоплення «борцем». Ось тільки невідомо, борцем за що? Вцдно, живий у нас іще міф про благородного розбійника.

Поки що ми нічого не знаємо про тих, хто поруч із Оксом Нюрпом. Належність до «прозрілих» Габра Силка, посланця Окса, який пробрався до ЦЕУ, породжує найрізноманітніші припущення. Будемо сподіватися, що ця людина зможе дати цікаву для нас інформацію. Якщо раптом виявиться, що в банді Окса Нюрпа зібралися одні осліплені (що не виключено), то нашій Вищій Державній Нараді якраз час подумати про наших «менших», чи що, «братів», які стікаються в такі от відстійники. Гасло, яким зараз керується наша вища влада: «Нехай сліпі роблять зі сліпими що хочуть», — починає в такому разі дуже погано пахнути. Якщо природа робить виняток і сліпий стає зрячим, то чи не краще було б нашим уславленим гуманістам, якщо вже вони бояться мати мегаполісних у Тихому Куточку, створити їм десь їхній куточок, а не прирікати на осліплення? Чому зрячі, у яких вся влада, бояться втручатися в такі справи?

Чесно кажучи, я дедалі більше переконуюся в тому, що версія про «банду прозрілих і осліплених» дуже навіть правдоподібна. Але від такої правди наші шановні панове члени Вищої Державної Наради тільки кривляться. Ох, як нам не хочеться щось міняти: це і страшно, і неспокійно. Якщо так було багато числень, навіщо зміни? Ось логіка. Ба більше, кажуть: а що, як сліпі почнуть прозрівати масово? Що тоді?

Де ж ваша радість, панове гуманісти? На словах ви плачете, що нас так мало, а на ділі боїтеся, що раптом світ зміниться і Тихий Куточок перестане бути таким. І десь з’явиться другий, третій Куточок. І — уявімо собі! — всі ці мільйони прозріють, і не залишиться сліпих, усі прозріють і втечуть із мегаполіса і житимуть самі по собі.

Один мій знайомий, який, скільки себе пам’ятаю, ллє крокодилячі сльози щодо нещасних незрячих мільйонів, назвав таку картину жахом. Нічого собі! Ми жаліємо сліпих, ми благодійники, і нам так подобається ця наша жалість, це наше добродійство, що ми вже не мислимо себе без цього.

«Ау! — хочу я крикнути. — Ми вже не мислимо себе без сліпих. То що, нехай заради цього осліплюють всіх, хто прозріє?» О, лише б вічно існував Тихий Куточок і вічно височів над ним мегаполіс, лише б вічно ми йшли зранку правити світом. Чи не так, панове?

Оглядач «Незалежна думка»

Ми є які ми є

Відповідь «Незалежній думці»

«Незалежна думка», яка нещодавно з’явилася у нас, — результат курсу на подальшу демократизацію нашого суспільства, який проводить Вища Державна Нарада. Демократизуючи мегаполіс, ми не можемо не демократизувати і життя зрячих. Але що подає нам редактор газетки, яка щойно народилася? Не заглиблюючись у всю складність ситуації, він недовго думаючи вдається до найголовнішого аргументу — аргументу безвідповідального почуття. Побільше благородних поз, обурень — і ти вже підкорювач сердець. Але вдумаймося.

Цілком можливо, що версія анонімного Оглядача щодо банди Окса Нюрпа небезпідставна. Про що це говорить? Про що говорять наші почуття жалю до сліпих, обурення фактами осліплення (якщо вони взагалі є)? Лише про самих себе.

Але чи можуть правителі такого величезного світу, яким є мегаполіс, керуватися почуттями? Вони не керуються лише почуттями тому, що вони бездушні, чи тому, що зобов’язані керуватися розумом? А розум є завжди і скрізь обережність. Припустимо, з емоціями вищезгаданого Оглядача можна погодитися. Але що пропонує вельмишановний, висміюючи ходіння «правителів» на службу? Адже він малює лише гіпотетичну ситуацію: мовляв, усі мешканці мегаполіса прозріють, і всі ми втратимо владу. І, мовляв, заради цієї влади ми готові піти на збереження того, що є. Навіть якщо би потрібно було знову осліплювати кожного прозрілого.

Вивівши таким чином логічну будівлю, Оглядач накидається на міфічних тиранів. Але годі! Де ви, вельмишановний Оглядачу, бачили таких? Швидше за все, ваш власний батько — член Вищої Державної Ради. Ви малюєте немислиму фантастику і на її основі припускаєте, як поводилася б і що відчувала би вища влада. Але звідки вам це відомо? Як поводилися б і що відчували б усі ми, якби почалося масове прозріння мільйонів? Напевно, наше з вами почуття влади зіткнулося би з радістю чи з жахом цих мільйонів. Ми не здатні й уявити, що тоді творилося б із нами, в наших душах. Сила факту — це не якась там безпідставна вигадка, перед обличчям факту в людині багато що зміщується. І взагалі, невідомо, які були б наслідки. Чи можете ви гарантувати, що ці раптом прозрілі мільйони не перетворилися б на божевільний натовп, який кидається з рівнів униз головою? Чи подумали ви, вельмишановний Оглядачу, про той психічний шок, який мусили би пережити мільйони? І чим цей шок — в умовах зорієнтованого на свідомість сліпих мегаполіса — скінчився би? І чи подумали ви про відповідальність за прозріння (якби воно залежало від нас), про необхідність підготовчої роботи з масами і тому подібне. Куди вам! Для вас зір — благо і все: що тут іще думати? Даєш зір мільйонам! А там — хоч сторч головою!

Ось так, шановний Оглядачу. На вашому-таки фантастичному прикладі ми простежуємо вашу емоційну безвідповідальність.

Тепер відсторонимося від порожніх домислів. Вже принаймні 17 числень існують Державне Об’єднання і мегаполіс. За цей час змінилися тисячі поколінь. Тисячі поколінь і сліпих, і зрячих, бо ми живемо лише трохи довше за сліпих, ви це знаєте. І чомусь за весь цей час не тільки не сталося масового прозріння сліпих, але були числення, в які не траплялося жодного прозріння! Ви, напевно, знаєте, що прозріння сліпого — надзвичайно рідкісний, важко пояснюваний факт. На основі цього винятку ви узагальнюєте до немислимих розмірів і вибудовуєте здогадки. І на підставі цих здогадок висміюєте нашу закоханість у Тихий Куточок, наше ходіння на службу, наше ставлення до сліпих як до неминучого факту життя. А чого ви бажали би, вельмишановний? Щоби члени Вищої Державної Ради перестали ходити на службу? Щоб вони зруйнували своє тихе життя? А заодно і життя мегаполіса, бо ж він від самого початку — не нами! — задуманий як керований зрячими?..

Бачити в сліпих потенційних зрячих і на цій підставі жаліти їх — може, і благородно, але безглуздо. У цьому світі кожному своє: ми повинні радіти світу, який бачимо, а сліпі хай живуть своїми радощами і своїм життям. Вони у них є.

Так, ми вже не мислимо себе без сліпих, це правда, вельмишановний. Якоюсь споконвічною силою ми прикуті до мегаполіса, все наше життя пов’язане з ним. Така наша свідомість: мегаполіс дає нам їжу, невеликі блага, тягар влади, за яку повинна бути плата хоч якоюсь радістю. Все це є ми, а поза мегаполісом ми не члени Вищої Державної Наради, не Міністри, не жителі Тихого Куточка, зрештою, не читачі вашої газети, пане Редакторе! Що ми тоді? Ми ніщо.

Як бачите, звинувачувати нас у тому, що ми є такі, якими ми є, — просто безглуздо. А самі ви — про що ви писали б у кожному номері, якби не існував мегаполіс, його життя і пов’язане з ним наше? Дійсність тримає нас у могутніх руках, і нам нема куди подітися від нашої визначеності.

Більше відповідальності, пане Редакторе! Курс на демократизацію не повинен означати втрати нашим зрячим суспільством того обережного ставлення до своїх почуттів, на якому воно трималося і тримається стільки числень.