Розділ «VII»

За деякий час труна знову стояла на купі жовтавого ґрунту. Один із грабарів пильно подивився на мене, я дістав пачку баксів, простягнув йому, він швидко проглянув їх, полічив, кивнув напарникові й спритно відкрив віко труни.

К’яра лежала прекрасна: спокійна й замріяна серед глибоких сутінків тихого вечора. Здавалася просто невагомою, такою, що от-от плавно й невисоко здійметься в повітря. Та мені не дали милуватися моєю дівчинкою. Олексій і Вітя поклали її на ноші й несподівано швидко понесли до автівки. Грабарі тим часом так само, не кваплячись, закрили труну, спустили до ями, й почали знову, як і вранці, закидати могилу землею.

Вітя й Олексій акуратно поклали К’яру в машину, на місце, де перевозять хворих, вдягли білі халати й дали такий самий мені. Вітя вмостився за кермо, Олексій, як і раніше — поруч із ним, а я тепер сидів біля К’яри і не міг відвести погляду від неї. Вона спала, моя красуня, чарівна лялечка, що мала пробудитися, оновлена, до життя.

Невдовзі, проїхавши швидко і без перешкод фіолетовими в сутінках вулицями, дісталися такої знайомої мені лікарні одного з безликих житлових масивів.

Ми обережно винесли К’яру з машини, пройшли до лікарняної трупарні й розмістили її в «секційній», як назвав цю кімнату Олексій, на металевому столі.

— Ну, тепер доведеться попрацювати… — не звертаючись ні до кого, мовив Льоша; в його очах бачився азарт. — Я приготував усе потрібне. Не пропали твої гроші, не переймайся.

Олексій вперше звернувся до мене на «ти», та мені було зовсім байдуже, хто і як тепер до мене звертатиметься.

Далі відбувалися дії-події справді вирішальні, тобто такі, що змінювали моє життя — так само, як того вечора, коли на нас із К’ярою накинулися двоє відморозків (подібні типи тепер заполонили моє місто).

Згадую все надзвичайно яскраво, «освітлено», адже такого ніколи вже не трапиться зі мною, в моєму жалюгідному існуванні. Отже… Олексій розпочав справжній сеанс магії, вечір чародійства: він разом із Вітею, який допомагав йому, повертав К’яру мені.

Мою кохану спочатку поклали у ванну, наповнену якимось розчином із не надто приємним, але не сильним запахом. Очікував, що мої знайомі, мої рятувальники (втім, рятувальники К’яри!) — Олексій і Вітя — почнуть діяти швидко, енергійно, неначе команда лікарів під час відповідальної операції. Проте, поклавши красуню до ванни, вони вийшли до «тамбуру» чи «передбанника», як вони називали невеличку прибудову до будинку моргу. Олексій і Вітя сіли, закурили, мовчки затягуючись димом. Згадав про своє недавнє знайомство з Вітею саме в цій прибудові… Не знав, як допомогти К’ярі. Мужики нічого мені не сказали, отож я просто повернувся, щоб поглянути на К’яру. Дивився на неї — і не міг надивитися.

— Шо, нравиться? — усміхнувся Вітя, коли вони повернулися до секційної кімнати.

— Так, вона знову зі мною.

— Не поспішай, — голос в Олексія на диво зосереджений, діловий. — Не так усе просто, як здається.

— Можу чимось допомогти? — я був готовий братися до роботи.

— Ну, коли щось знадобиться, ми скажемо, — запевнив Олексій. — Ти хочеш дивитися? Не всім подобаються такі процедури…

— Хочу, — голос по-зрадницькому захрип. — Хочу бачити К’яру, бачити, як ви даєте їй нове життя.

— Оце точно, життя — нове, — погодився Вітя.

Напарники тим часом, витримавши певний час К’яру у ванній, поклали її на стіл і заходилися робити уколи незнаних речовин у пожовтіле тіло, яке місцями обсіли зеленкуваті плями. Мені здавалося, що К’ярі боляче, тому я відвертався, не міг спокійно споглядати їхні дії. Та вона мовчала: мабуть ці медичні працівники знали свою справу. Все відбувалося надзвичайно повільно, як мені здавалося. Намащування тіла, ін’єкції, навіть якісь обприскування, прикладання компресів, укутування рук, ніг, тулуба одночасно й по черзі… Неприємно спостерігати, як вони торкаються грудей К’яри, ділянок шкіри довкола лона. Та що вдієш? Слід змиритися — умовляв себе, що це просто сеанс лікування.

— Може, додому підеш? — глянув на мене Олексій. — Уже глупа ніч.

— Ні, я побуду з К’ярою, — заперечив я.