Розділ «VII»

— Все одно скоро ми закінчимо сьогоднішні… е-е-е… процедури, — втомлено говорив Олексій. — Це, можна сказати, швидка допомога. Завтра побачиш, якою стане твоя дівчина. І замов таксі, якщо не важко. Мені й Віті йти додому пішки неохота.

— Гаразд. До речі, — я згадав про один момент, який трохи бентежив мене. — Вітя сказав, що ви запримітили К’яру ще у відділенні лікарні… звернули на неї увагу.

— Звичайно, Сашко, — досить фамільярно мовив Олексій. — Не ображайся, але коли з такою травмою людина потрапляє до лікарні, то нам зрозуміло, що незабаром вона стане нашим пацієнтом. І ти… трохи не в собі був. У нас скрізь вуха та очі!

— Ага, — Вітя усміхнувся. — Закоханих здаля видно. А ми їм допомагаємо…

Олексій зиркнув на балакуна Вітю, і той обірвав думку, не договоривши. Невже тут у них — просто конвеєр? Не може бути… Втім, мене це не обходить. Для мене головне — К’яра. А де ж вона лежатиме, де спочиватиме? Як ми зможемо бачитися? Олексій говорив про це, але якось скоромовкою, побіжно… Завтра з’ясую.

Усім час іти. Це я можу зранку поспати, а в них же звичайний робочий день. Та як хочеться дізнатися про все просто зараз, визначитися, упевнитися…

Олексій і Вітя прикрили К’яру змоченою у якомусь розчині тканиною, схожою на грубе полотно, і поклали-заховали мою дівчинку в одну з «камер схову», як я нарік відсіки в кімнаті для зберігання тіл, «трупохранилищі», коли услід за брутальним Вітею так називати ту кімнату.

Ми повільно йшли до виходу з території лікарняного комплексу — там, біля пропускника, на нас чекало дві машини таксі. Знаючи заздалегідь про досить незвичні переміщення містом, про «швидку», яку використали, назвімо це так — не за прямим призначенням, я залишив свою машину в гаражі й тепер почувався незатишно, наче равлик без мушлі.

Усе поривався розпитувати Льошу, як він велів себе називати, про подальші дії, про деталі, але він просто сказав, щоби я прийшов завтра по обіді, а краще — надвечір, коли більшість лікарів уже піде додому. Тоді, мовляв, усе побачу, тоді поговоримо, тоді, запевняв він, усе стане на свої місця… Які місця?

Дав Віті гроші на таксі, а нам з Олексієм їхати майже по дорозі, в один бік. Просто він мав вийти набагато раніше, на півшляху до центра. Вітя попрощався і миттєво зник разом із таксівкою — немов розчинився в нічному повітрі, наче чаклун, який знає секрети зомбі й франкенштайнів. Ми ж із Льошею всілися в авто і швидко рушили. Та навіть коли ми лишилися майже наодинці, не рахуючи водія, Олексій не схилявся до розмови і все відкладав на завтра. Втім, і я вже відчув страшну втому, розслаблення, бажання лягти й заснути: мені здавалося, що величезну роботу вже зроблено; К’яра залишилася зі мною… Хильнути вдома віскі й спати. Полегкість прийшла, напруга зменшилася, завтра думки знову стануть чіткими й повернеться здатність мислити швидко й логічно.

***

Що робив на дачі? Повертався до звичної тут притомності, до регулярних біософських медитацій…

Досі засмучує смерть N. Тридцять вісім років — це заранній вік для смерті, хоча Богові, звичайно, видніше.

Його смерть ще раз доводить, що алкоголізм є самогубством сповільненої дії, і деякі люди особливо надаються до такого способу самознищення. Колись мені снився мій покійний однокласник, і я запитав у нього вві сні: «Андрію, чому ти так рано помер? — Хіба ти не бачив, що в мене на лиці була записана ця смерть?», — якось так відповів він мені і показав фото з нашого випускного альбому. І тоді, уві сні, я дуже чітко побачив цей знак, якусь відмінність від решти однокласників. Тепер розумію, що і в лиці N була ця посіченість — упізнавана вже тоді, коли сталося невідворотне.

Взагалі останній час був аж занадто — суб’єктивно — тяжким. Іде якась внутрішня «ломка» (пригадуєш, ти казав мені колись про ці «семиліття» змін у людини, кожне з яких закінчується кризою?) — і йде надто довго, криза безрезультатності. Попередні етапи чи «щаблі» (за Гессе) теж було нелегко переживати — але тою старою шкірою — і набутою, вирощеною шкірою новою. А це якесь затяжне скніння «без шкіри» — без нової форми. Старе непридатне, а нового — немає… Чому?

Хай там як, але «каштани цвітуть»; Дніпро тече. Життя лишається. Усе гаразд.