Розділ «7»

– Ти мовби й не тут народився, – сказав із докором Володимир.

– Немає такої заповіді, щоб смерті чекати там, де народився, – відповів Андрій.

Брати подивилися на нього твердо, немов хотіли змінити в нім щось силою поглядів своїх. Молодший брат погляди їхні витримав.

– А ви не хочете йти? – запитав їх Андрій після мовчазних переглядань.

– Хочемо, – відповів Володимир. – Але не говоримо про це. Батьківщину, коли навіть покидаєш її, не можна не жаліти…

– А батько наш хоче йти? – знову запитав Андрій.

– Батько живий, – підвів погляд од вогню Микола, – і його діяння – воля його і Господа…

Розмова не в'язалась, і якби не було вогнища, залишеного Іваном Тимофійовичем, то ніщо б не змусило братів зібратися разом і замислитися про бажання один одного в цей літній вечір. Але вогнище було, і тепло його об'єднувало братів сильніше, ніж відчуття кровної спорідненості. І не тому так було, що не любили вони один одного. Ні, навпаки, вони боялися втратити цю любов. Вони знали, що рано чи пізно їх чекає дорога. Вони вирушать на пошуки людей і, знайшовши їх, можливо, втратять один одного, розчинившись у мирському житті, в метушні людського багатоголосся. А чи не від цього багатоголосся відводили свої сім'ї в тайгу їхні пращури? Чи не від того вони втікали, чого зараз брати прагнули? Питання мучили братів, просилися на язик, хотіли зазвучати цього вечора, та міцно зціпили брати зуби й жоден із них не поділився своїми сумнівами, ніби й не було ніяких сумнівів, а тільки тверда віра в Провидіння.

Так сиділи вони довго, слухаючи тріск вогнища та крики нічних птахів. Сиділи й думали. І навіть захотівши спати, позіхали, але не йшли, чекаючи, коли погасне вогнище, і в той же час підкидаючи в нього гілок. Під ранок зібраний хмиз закінчився і вогонь почав загасати. Брати підвелися й увійшли до скиту, у ворота, які ніколи не зачинялися.

Через тиждень, недільним ранком Іван Тимофійович сказав синам, що дзвін готовий і треба його піднімати.

Сини оглянули ще раз дерев'яного равлика.

– Куди ж його піднімати? Дзвіниця давно завалилася, – замислився вголос Микола.

– А язика-то в нім немає! – здивувався Андрій.

– І не має бути, – відповів молодшому синові Іван Тимофійович. – Це тобі не бронза, що задзвенить від будь-якої руки, що потягне за мотузок.

– А як же він?.. – запитав Андрій, дивлячись на батька.

– Це гудодзвін, – сказав батько. – Піднімемо його туди, до вітру, і від вітру ж він загуде. І жодна рука грішна його не торкнеться. Жодна! І жодна людина не зможе змусити його звучати, а тільки вітер, позаяк у вітрі більше Господа, ніж у людині…

І батько оглянув старі кедри, що підносили свої крони в небо поряд зі скитом. Особливо сподобався йому один стовбур із сучками, що по-їжачому стирчали від землі вгору.

– Ось наша дзвіниця! – поплескав Іван Тимофійович долонею по кедру. – Андрію, принеси смоляного мотузка скільки є мотків, а ти, Миколо, розшукай гак залізний від борони й сюди неси.

Молодший і середній брати пішли в скит, а біля дерев'яного дзвону залишилися Іван Тимофійович і Володимир.

– Перед тим, як іти звідси, – заговорив батько, – треба буде могили прибрати й полити, коли дощів не буде.