Розділ «7»

Знамення продовжувало сяяти, світити, і подумав Іван Тимофійович, що буде воно сяяти щоночі, аж поки дійдуть його сини до заповітної мети, аж поки вийдуть вони до людей, із якими залишаться.

І втішила його ця здогадка. Так, принаймні, зможе він дізнатися, коли закінчиться шлях їхній.

Ранком четвертого дня Іван Тимофійович пішов на кладовище. Узяв із собою сапу та лопату. Насамперед підійшов до могили дружини й зупинився в заціпенінні: хрест, вирубаний із молодої модрини кілька місяців тому й тоді ж поставлений, коріння не дав і висох. Опустив він сапу й лопату поряд на землю й обвів кладовище поглядом, і ніяково йому стало. Навіть колись пророслі хрести, що перетворилися пізніше на химерної форми дерева, стояли тепер сухими. Швидким кроком підійшов Іван Тимофійович до могили діда свого і побачив, що вкрита вона корою, скинутою з себе мертвим кедром. Забив Івана Тимофійовича озноб. Озирнувся він іще раз і побачив, що на всьому кладовищі тільки одне живе дерево залишилося – стара дика груша, потворний ствол якої слався на безвісній могилі. Іван Тимофійович підійшов до неї і почув гудіння джмеля, що кружляв біля її квіток. Груша цвіла, і згадав Іван Тимофійович, як бив його батько за те, що з іншими хлоп'ятами зривав він плоди з цього дерева.

«Значить, знову плоди будуть… – подумав він, дивлячись на дику грушу, і зрозумів, що не хазяїн він більше в скиту. – Кому ж тепер вони дістануться? Хто їх зриватиме?!»

І побрів Іван Тимофійович назад до будинку, залишивши і сапу, і лопату. Важко було на душі, але ні з ким було поділитись. І залишив він у собі цю гіркоту, як залишав у собі багато важких роздумів і печалей. Не думав він про те, що душа людська не бездонна і не все вона витримати може. Не думав про те, що навіть захована глибоко в душі гіркота залишається гіркотою, а печаль – печаллю, і якщо не поділитися ними, не розчинити їх серед людей, здатних поділити з тобою і горе, і радість, то, накопичившись, з'єднавшись з іншими печалями, вирветься все тяжке назовні й приведе тебе у відчай, і не виникне в тобі бажання пересилити біль. А не пересилюючи болю, ти підкоряєшся йому.

І став Іван Тимофійович чекати вечора. Квапив він думками сонце, бажаючи йому швидкого заходу. Нетерпляче поглядав на нього. Так увесь день і минув в очікуванні заходу сонця, і коли він стався і сховалося сонце, то не піднявся більше на місці заходу яскравий стовп, не освітилося небо в тій стороні, а найяскравішими виявилися місяць і зірки. Завмер Іван Тимофійович, не вірячи очам своїм. Почекав ще, поки не піднявся місяць. Потім опустився на ґанок будинку.

«Що ж він?! – гарячково думав Іван Тимофійович, дивлячись на небо. – Чи я помилився?! Але не вийдуть же вони з тайги без нього! Хоч би сюди їх повернути! Хоч би дати їм знак…»

Ніби спохватившись, Іван Тимофійович пішов у каплицю, намацав там на віконці коробку сірників, залишену інвалідом, і, затиснувши її в руці, попрямував у будинок.

Узяв сокиру, почав рубати лаву. Тріски летіли в різні боки. Зібравши їх, Іван Тимофійович чиркнув сірником і спробував розпалити маленьке вогнище просто на дерев'яній підлозі, але тріски не взялися вогнем, і сірник погас.

Тоді він зібрав тріски й повернувся в каплицю. Там поклав їх на підлогу.

Дістав свічку, запалив.

Кинув напружений погляд на чорну «сковорідку», прибиту до розіпнутого Господа. І почав акуратно викладати з розщепленої лави куреник-вогнище. Закінчивши, знову чиркнув сірником, але він лише облизав вогником одну тріску і погас. Тоді Іван Тимофійович дістав кілька свічок, запалив їх і уклав у середину куреника. Тріски взялися вогнем і тихенько потріскували.

Іван Тимофійович обвів каплицю шукаючим поглядом, зупинив його на дверях. Підвівся, зняв їх із завіс і заходився розламувати. Сухі дошки, з яких було їх збито, піддались, і навіть сокира не була потрібна. Виклав він їх поверх куреника й завмер, стежачи за полум'ям, яке повільно поїдало тріски.

І подумав він про повільність вогню.

І про те, що вогонь не виживе без дерева.

І про те, що чим довше дерево чинить опір вогню, тим горить довше.

Про те, що природа сама ростить дерева і сама народжує полум'я, що прискорює прихід нових дерев. А значить, будь-яка пожежа на благо. Отже, вогонь несе оновлення, знищуючи минувшину й сьогодення.

І що є знамення, як не полум'я?! Що є тепло, як не відстань між вогнем і простягненими до нього долонями?

Іван Тимофійович опустився навпочіпки біля багаття, що ще не розгорілось. І почув тріск звідкись згори. Підвів голову. Шуміла чорна «сковорідка». Крізь шуми та хрипи прорвався далекий голос: «Передаємо зведення для Воркути, Анадира та районів Крайньої Півночі. За останній час Радянська армія здійснила ряд успішних спроб звільнення народів Західної України, Західної Білорусії, Молдавії і Бессарабії. На жаль, не вдалося звільнити народ Фінляндії, на багатостраждальній землі якої залишилося лежати багато наших героїв, що віддали життя за світле майбутнє… Вшануємо ж їх пам'ять хвилиною мовчання. Просимо всіх устати…»

Іван Тимофійович звівся на ноги, в нерозумінні дивлячись на джерело звуку. Джерело мовчало. А вогнище все ніяк не розгорялося. Чи то не вистачало вогню сили, чи то руху повітря. Розкрив Іван Тимофійович віконце в каплиці – й відразу прохолодніше стало. І побачив він у віконці місяць, що плив жовтим ликом до землі.