Розділ «6»

І думки, здатні забиратися в межі, недосяжні для очей, повернули Харитонова до його чорного дирижабля, що безшумно проноситься по нічному небу в кудизавгодному напрямі. Під дирижаблем, немов віддзеркалення зірок, блищали вогники сіл, десь вив собака, чи то на місяць, чи то на дирижабль. До нього приєднались інші друзі людини, що ночують у дворах поза межами кімнатної домашньої теплоти і затишку. А люди ще не спали, і не звертали вони уваги на виття собак, і не знали вони про дирижабль, який проноситься високо в небі. Вони вечеряли або думали про завтра, не про те завтра, яке настане зі сходом сонця, а про інше, детально описане в газетах і книгах. Думати про таке завтра було приємніше і цікавіше, а говорити про нього можна було без кінця. Так і життя складалося з безлічі таких розмов, але життя належало вчорашньому дню, а завтра ще не наставало. Воно, без сумніву, наближалось, і люди чекали. Вони вечеряли й думали про нього. Вони чули виття собак і не звертали на нього уваги. А собаки – вони бачили те, що проноситься повз усіх високо вгорі, й, не знаючи, завтра воно чи просто дирижабль, вили; вили довго, протяжно і тужливо лише тому, що це щось відлітає, зникає в цьому напрочуд зоряному і місячному небі. І виття, і вогники сільських віконець залишилися позаду і внизу, як залишалось усе. Знову чорне тайгове море модрин, кедрів і вітрів, які блукають між кронами дерев. Щось цілісне, вічне. Політ тривав, непілотований, вільний, без карт, приладів, без людини. Політ, гідний кращої людської мрії. А попереду та внизу знову з'явилися вогники тайгового села – старовірського скиту.

Рух повітря сповільнився. Дирижабль, який залишився без підтримки вітру, зупинився. Попереду внизу горіли вогники, на небі рівномірно розкиданими намистинками світилися сузір'я, становлячи іскристу павутину, що перегороджує шлях у подальші світи.

Рух повітря припинився.

Харитонов вирішив дочекатися ночі й тікати.

А поки що він приліг на нари й задрімав. Крізь щілини в землянку пробивалося денне світло. Час наблизить вечір, і світло погасне.

У вуха несподівано вкрався дитячий голос, готовий розповісти про якусь таємницю, що належала минулому дитинству, а тому ще більш безцінну…

«Учора ввечері, коли я все-таки забрався на підвіконня й уперше у своєму житті сам відчинив вікно, мені ніяк не вірилося, що вже шість років я живу на цій красивій землі, у великому, майже казковому будинку моїх любих батьків. Мені не вірилося, що я вже, певно, напам'ять знаю наш величезний сад, знаю три старі яблуні, знаю зарості кропиви й чортополоху, знаю великий мурашник, який, мов дерева, доглядає мій батько.

Іноді вранці, особливо по неділях, він виходить у сад, збирає з листя гусінь і відносить її мурашкам. Я теж хочу подружитися з мурашками, але поки що вони мене бояться. Я вже знайомився з ними, і вони знають, як мене звати. Я нахилявся низько-низько над мурашником, так низько, що мама потім витирала пісок із кінчика мого носа. Я нахилявся й говорив так, як мене вчили батьки: «Дозвольте відрекомендуватися, мене звуть Вільям».

Я повторював так кілька разів і декілька днів, але у відповідь нічого не почув. Напевно, тому, що мурашки дуже маленькі й голоси в них дуже маленькі й нечутні.

Учора ввечері у нас були гості. Вони вітали мене з днем народження і вручали подарунки. Моя тітка з Блекпула була така добра, що подарувала мені справжній маленький паровозик із вагончиками. Тато сказав, що на той час, як я підросту, таких паровозів на вулицях буде більше, ніж капелюшків у мами. Мама назвала тата фантазером. Мені ще подарували декілька книжок, два загони олов'яних солдатиків і смачний іменинний торт.

Ми сиділи за столом. Тато дістав тоненькі свічки і прикрасив ними торт, а потім попросив мене порахувати ці свічки. Їх було шість. А ще я порахував гостей, їх було дев'ятеро, але про це я не сказав татові. Мій дядько, що живе недалеко від нас, запалив свічки на тортику й погасив газову лампу. Стало так тихо, що навіть я затамував подих. І мені здалося, що я почув мурашині голоси, які теж вітали мене з днем народження. Голоси долинали з боку саду, але ніхто, крім мене, їх, здається, не чув. Свічки розгорілися й освітили увесь стіл і обличчя гостей, і я подумав, що все це казка, і я – казковий, і мої гості, і тато з мамою теж прийшли з доброї казки. А на тортику красивими кремовими літерами було написано: «З днем народження, Вільяме!». Це я прочитав одразу. Тато дуже пишається, що так рано навчив мене читати.

І так довго тривала тиша, в якій мурашині голоси зливалися з потріскуванням палаючих свічок, що я заплющив очі й придумав собі казку, в якій я був уже великим і дорослим і в мене теж був день народження. І будинок був іще більший, ніж цей. І стіл був таким великим, як оця кімната, а на столі лежав величезний торт, на якому так само красиво було написано: «З днем народження, Вільяме!», і торт було прикрашено високими красивими свічками із жовтого воску, такими ж, які запалюють по неділях у нашій церкві. И цих свічок було більше, їх було двадцять чи навіть тридцять, і вони палали так яскраво, що гості мружились і відверталися від яскравого світла обличчями одне до одного і мовчки всміхались одне одному, тому що говорити при палаючих свічках дозволяється тільки з Богом. Казка придумалася дуже хорошою і доброю, тільки в цьому казковому дні народження мені ніхто нічого не подарував. Тільки величезний торт і високі-високі свічки, які так довго горіли, що тиша, яка настала, навіть зупинила старий настінний годинник. І язички полум'я опускалися все нижче і нижче, аж поки торкнулися рожевого крему, а коли торкнулися – за вікном заграла музика і святковий феєрверк розкидав навкруги вогняні бризки, й одразу стало так світло, як після сходу сонця. Але яскраве світло феєрверка повільно погасло, й так само повільно затихла музика, і знову в темряві, що настала, голосно зацокав настінний годинник. І хтось квапливо запалив газову лампу, гості заворушилися, заговорили. Дядько розрізав мій величезний торт на багато маленьких шматочків, і на моїх очах він почав зменшуватися та зникати. А моя добра тітка з Блекпула, відкусивши шматочок тортика з моїм кремовим ім'ям, повчально сказала, що за традицією іменинник сам має гасити свічки на іменинному тортику. Потім вона взяла в руку свічку, запалила її, почекала, поки та розгориться, і дмухнула на маленьке полум'я. Від згаслого ґнота піднялася вгору жалібна цівка диму. «Ось так потрібно, Віллі! – сказала вона. – Це приносить щастя!» – «А що таке щастя?» – запитав я. «Щастя, – відповіла тітка, – це коли ти з одного разу загасиш усі іменинні свічки!» Після цього вона знову запалила загашену свічку й піднесла її до мого обличчя. Я провів пальчиком по теплому, ніжному воску. «Ну ж бо, хукай! – попросила тітка. Це було схоже на гру. Я навчився хукати трохи мимо, так, аби вогник не гаснув, а як би танцював. Шкода, що моїй тітці гра не сподобалася. Вона сама загасила свічечку й подивилася на мене з докором. А за столом було весело, всі жували тортик, пили чай, сміялися, розмовляли, й тільки тато, всміхаючись, дивився на мене. А тітка з Блекпула скривджено відвернулась і щось розповідала моїй мамі. І знову мені здалося, що я почув мурашині голоси, мені здалося, що мурашки з нашого саду навіщось гукають мене. Мені здалося, що я їм дуже потрібний, і я запитав тата, чи може він виконати моє іменинне бажання. Тато розсміявся, й гості розсміялися теж. «Звичайно, – сказав він, – але сьогодні ти маєш висловити своє найсильніше, найпотаємніше бажання. Адже такий день буває лише раз на рік». Гості принишкли й вичікувально дивилися на мене. «Тату, – сказав я, – дозволь мені забратися на підвіконня й самому відчинити вікно!» Всі заусміхалися. «Що ж робити! – розвів руками тато. – Дозволяю!» І він підвівся, відсунув із вікна важкі гардини й відійшов трохи вбік. Я взяв свій стілець, підтяг до вікна, заліз на нього, а з нього вже забрався на підвіконня й – уперше сам відсунув шпінгалети і розкрив наше велике вікно, що виходить у сад. Вікно розчинилось, і я побачив унизу світлу пляму, і тут же з глибини саду донеслися до мене мурашині голоси. І вони вже не були такими тихими, як раніше, і я легко розрізнив своє ім'я. Вони кричали: «Віллі! Йди до нас! Віллі!» Я заплющився і сплигнув униз. Ще не встиг я долетіти до нашого саду, як мене наздогнав переляканий крик мами. А коли я підвівсь із землі, обтрусився від піску й задер голову вгору, щоб подивитися на наше велике вікно, яке я сам сьогодні відчинив, я побачив дев'ять зляканих облич. «Можна, я сходжу до мурашок?» – запитав я тата. Тато не дозволив. Він наказав мені зараз же повернутися в будинок і крокувати нагору до спальні. Тільки свято позбавило мене від серйознішого покарання. Але навіть якби мене й покарали, я б не плакав. Адже вчора був насправді дивний день. І зовсім не тому, що прийшли гості, принесли подарунки. Учора я вперше у своєму житті САМ відчинив вікно, вчора я придумав казку про своє майбутнє і вчора я нарешті почув мурашині голоси, які називали мене по імені. Добре, що вони запам'ятали моє ім'я. Тепер, коли я прийду до мурашок нашого саду, вони впізнають мене і вже не боятимуться. І я зможу розповісти їм дуже багато, я їм розповім про вчорашній день, про іменинний тортик, про шість свічок, які задули мої гості, та, найголовніше, про це вікно, що виходить у наш сад, про вікно, крізь яке я почув їхні голоси».

Немов після поганого сну, в голові Харитонова стояв шум, що заважав привести в порядок думки і бажання. У вухах усе ще звучав, затихаючи, дитячий голос.

Час, видно, вже наблизив вечір. У землянці стало прохолодніше і помітно темніше. Харитонов протер очі, став на долівку, нахилився до щілини, крізь яку зовсім нещодавно бив пучок світла. Побачив вогнище і сутінок, що оточував вогонь. Поруч, мабуть, сидить на своєму теплому посту цей генерал Ликов. Погано, що землянка так близько – будь-який шум може привернути увагу генерала, і тоді доведеться Ізводьєву розстріляти арештанта за спробу втечі. Гаразд, не чекати ж справді настання ранку. Харитонов підійшов до дверей, натиснув на них плечем, перевіряючи замок. Двері спокійно відхилилися – невже солдат клацнув засувом просто так, для годиться? Арештант вийшов із землянки і завмер, прислухаючись. Тріск гілок у вогнищі – єдина музика цього вечора – долетів до його вух. Запах диму був по-дитячому ласкавий, лоскотав ніс. Спиною до Харитонова сидів генерал, без руху, немов пам'ятник або камінь.

І раптом чиясь рука опустилася на плече заарештованого. Він ледве стримав крик. Переляк прогнав мурашок по спині, скажено застукало серце.

– Хто? – вичавив пошепки Харитонов.

– Я, Ізводьєв! – теж пошепки відповів солдат.

Знову настало мовчання, в якому крім тріску вогнища Харитонов чув дихання ще однієї людини.

– Тікаєш, чи що? – знову прозвучав у шию теплий від дихання шепіт Ізводьєва.

– Так, – відповів Харитонов. – Де мій речовий мішок?