Розділ «5»

Харитонов підвівся. Із вказівного пальця злетіла крапля крові, й він побачив глибоку подряпину – слід щурячого кігтя. У думці не вкладалося, звідки взявся цей щур і як він дістався підвішеної до стелі койки.

Вийшов на палубу – сонце в зеніті, полудень. Дивно, здається, щойно була ніч… У цей час із Лачі до Каргополя повертаються рибалки. Але що з Грицаком? Чому його досі немає? Пропав? Загинув? Чи відразу заарештували і провадять дізнання?! А якщо він узагалі не повернеться? Що тоді? Сидіти на баржі, поки НЗ не закінчиться, а потім висадити себе в повітря за допомогою свого ж вантажу? Вже, щоправда, не лише себе, але і ще одну живу істоту.

Думки Харитонова не могли надовго відходити від страшного сну, що перейшов у реальність. Харитонов не вірив у багатозначні випадковості. Щось цей щур означав, може, те, що Грицак не повернеться?! Цілком може бути – він відчув нинішню та прийдешню самотність Харитонова і прийшов до нього показати, що він не самотній. Прийшов до нього як Боже знамення, переконуючи жити й боротися за життя, думати про ясне та тлумачити незрозуміле.

Грицак не повернеться. У цьому Харитонов уже був упевнений.

Дивно, що щур ніколи раніше не показувався на очі й не заявляв про свою присутність.

І все-таки Грицак не повернеться. Чекати його, охороняючи баржу, не має сенсу, але кинути динаміт і піти на пошуки життя, до якого можна приєднати своє життя, так просто не можна.

Треба пояснити собі необхідність відходу або придумати щось, якусь дію, що зніме з нього, Харитонова, тягар обов'язку, але не надасть нікому права називати його зрадником і дезертиром. Тепер уже стає зрозумілішим, чого він хоче: він хоче піти звідси так, щоб одночасно не покидати вибухонебезпечний вантаж, якого напевно потребують нічні бійці партизанських загонів і диверсійних груп. Так, він обов'язково піде, але має залишитися взаємозв'язок між ним і баржею.

Харитонов поліз у трюм і взявся за справу. Він з'єднав у одну нитку декілька величезних клубків бікфордового шнура, хвостик його прикрутив до брикета динаміту, здатного розбудити від мирного сну тисячі своїх побратимів по трюму, другий кінець витягнув на палубу, а потім і на берег. Смикнув шнур на себе – він легко підкорявся.

Порядок. Тепер він збере речовий мішок і, за відсутністю валізи, посидить на цьому речовому мішку на дорогу. Потім – у путь…

Харитонов затиснув кінець шнура в кулаці й, нахилившись уперед для рівноваги – речовий мішок із ленд-лізівською тушонкою і галетами важив немало, – подерся на невисокий скелястий берег. За берегом здіймався до неба пагорб, майже позбавлений рослинності. Діставшись до його вершини, Харитонов зупинився й відсапався.

План подальших дій був надзвичайно простий. Хоч яким би довгим був шлях – урешті-решт він вийде до людей. Якщо вийде до своїх – передасть їм шнур, і вони без зусиль знайдуть баржу. Ну а якщо нарветься на ворогів – треба буде встигнути непомітно підпалити шнур і відбігти в інший бік, і тоді його душа, що здійметься над цією війною, побачить на березі Японського моря великої сили вибух…

Спускаючись по іншій стороні пагорба, Харитонов побачив попереду величні сопки, вкриті лісом. Перед ним лежала тайга, хазяйка цих місць, некерована воля якої вирішувала долі людей і звірів, що потрапили в її володіння, іноді переплітаючи ці долі, роблячи їх взаємозалежними. Здається, це Грицак розповідав, як недалеко від берега партизани знайшли два скелети, що обнялися: вовчий і людський.

Не пройшовши й половини шляху до вершини першої сопки, Харитонов зробив привал. Аби звільнити руку, він потрійним вузлом прив'язав шнур до лямки речового мішка. Шнур тягнувся легко і невідчутно.

Сівши під кедром, Харитонов перевів дух, оглядівся на всі боки. Згори доносився шепіт вітру, що розчісував крони, а внизу стояв штиль. Земля була покрита коричневою минулорічною хвоєю і хворобливо-салатового кольору травинками, що означали, як це не дивно, закінчення весни.

Посидів і досить. Треба йти, тягнути шнур далі. На вершині сопки він обов'язково кого-небудь зустріне. Або своїх, або ворогів. П'ятдесят на п'ятдесят. Під час війни будь-яка сопка, будь-який, нехай навіть ледве примітний пагорб називається висотою, а висота незахопленою не буває. Хоча перший прибережний пагорб і виявився незахопленим…