Розділ «3»

– Ти пам'ятаєш, у якому кінці неба була Мала Ведмедиця?

Шофер цього не знав. Зірки він пам'ятав, бачив їх часто на небі в довоєнний час, але відколи все почалося, забув не лише про них, але й про всі природні світила.

– Кинь сірники! – крикнув він Горичу.

Коробка впала на брезент, під яким лежав контужений пасажир.

Загорівся сірник. Шофер зсунув брезент і освітив обличчя пасажира.

Вогник затремтів у руці над пожовклим обличчям.

– Помер, – сказав шофер, кинувши сірника за борт машини.

Горич промовчав, переминаючись з ноги на ногу. Потім вичавив із себе: «Земля дуже тверда».

– Дивно, – вів далі він. – А я ж і забув про те, що він із нами. Думав, що вдвох їдемо…

– І я забув, – признався шофер. – Я зараз увімкну світло.

Він клацнув тумблером прожектора й завмер. Під склом зародилась іскорка й почала розсіювати внутрішній морок. Шофер дивився на неї не моргаючи. Очі боліли, сльозились, але він не відводив погляду від світла, що повільно зароджувалось.

Хвилин через п'ятнадцять прожектор нагрівся і стовп світла неспішно почав підніматися вгору.

Темрява відступилась, у машини з'явилися контури. Горич побачив землю під ногами й сів навпочіпки. Погладив її долонею, підніс долоню до очей, дмухнув… Потім поглянув на постать шофера, чітко підсвічену прожектором.

– Тихо як! – знову здивувався Горич.

– Давай знімемо його! – прошепотів шофер.

Горич став на колесо, заліз у кузов. Відсунув із обличчя пасажира брезент і застиг, дивлячись у розкриті очі померлого.

– Він сам захотів їхати з тобою? – Горич обернувся до шофера.

– Так.

– А він же не вірив у це… Раніше не вірив.

– А потім повірив, – відповів шофер. – Було дуже темно. Треба було в щось повірити.