Розділ «21»

– Зима, – сказав він. – Здається, все поступово повертається. Була осінь і йшов дощ, тепер зима – і сніг летить.

– Дочекатися б літа, тоді й сонце засвітить, – мрійно сказав Горич.

Шофер дивно глянув на напарника, розкривши рота і злизуючи язиком із губ сніжинки, що танули.

– А що ж ти весну пропустив? – запитав він. – Що навесні буде? Знову дощ піде і знову який-небудь карась пливтиме в темряву?

Горич промовчав.

Шофер зліпив іще одну сніжку і щосили запустив у лобове скло.

Сніжинки опускалися на сітківку очей і, розтанувши, залишалися слізьми, але Горич не моргав і не мружився. Йому, здавалося, не вистачало цього холоду, ніби він перегрівся або вискочив на сніг із добре натопленої лазні. І ось тепер остигав, видихаючи парою з рота накопичене за довгий час тепло. Вдихнувши повні легені зимового повітря, він відчув себе легше і впевненіше. Опустився навпочіпки, зажмурив очі, все ще слухаючи шкірою музику снігу, що танув. І попросив показати йому сон. Не себе, когось іншого попросив, кого тут не було або ж не було видно. І через якусь хвилину сон почався. Спочатку, мов у кіно, зазвучала музика, потім замигтіло зображення, але було воно таким дрібним, що розібрати те, що відбувається, було неможливо. Але ось усе збільшилось, і він побачив їхню машину з великим прожектором у кузові, але все це більше нагадувало казку, ніж реальність. Усе було як у кіно. На яскраво-синьому небі, серед пухнастих легких і напівпрозорих хмар, царювало сонце, простягнувши свої руки-промені до землі та обіймаючи ними і машину, і шофера, що перевіряв тиск у скаті, й самого Горича, що присів навпочіпки з правого боку. Машина стояла посеред дороги, обсадженої з обох боків рядами абрикосів. Шофер, постукавши носком чобота по скатах, лишився задоволений і відійшов до найближчого дерева. Зірвав декілька абрикосів, пожував. Кинув один Горичу.

– Ну що, поїдемо? – запитав він.

– Куди? – здивувався Горич, випльовуючи кісточку.

Шофер замислився. Зірвав іще декілька абрикосів і запхав у кишеню гімнастерки, від чого кишеня так роздулася, що Горич не зміг стримати усмішку.

– Так куди ж ми їхали? – неголосно запитував сам себе шофер.

– Старість не радість, – посміхнувся Горич. – Була в тебе пам'ять – і немає її.

– Ну не задурюй, скажи, га? – шофер жалібно подивився на друга.

– Гаразд, – погодився той. – Ми їхали до світла. Згадай: роки ми тряслися на цій машині по цілковитій темряві. І не було ознак ні життя, ні світла. Потім з'явились ознаки життя, а світла все так і не було. Потім, пам'ятаєш, пішов дощ і ти знайшов рибу. Ми її відпустили. А тепер ми виїхали до світла, і ось воно, навколо нас і над нами. Бачиш – сонце, зелень, дерева. Чуєш? Ось, прислухайся! Коники…

– І що тепер? – облизуючи сухі губи, запитав шофер.

– Усе, – хитнув головою Горич. – Тепер усе. Чи, точніше, нічого. Ми отримали все, що хотіли. Чуєш? Більше не стріляють. Людей, щоправда, не видно, але вони напевно є. Хтось же має жувати ці абрикоси.

– А я, поки їхали, забув, де мій будинок, – признався, все ще облизуючи пересохлі губи, шофер. – І пити хочеться. Що робити? Може, поїдемо все-таки трохи далі? До якої-небудь річки?

– Машина не поїде, – захитав головою Горич, і погляд його посмутнів. – Бензин закінчився.

– Так, але він закінчився років тридцять тому, і весь цей час вона їхала.

– Це було в темряві, – відповів Горич. – А тепер не поїде.