Розділ «13»

– Я тобі ось що скажу, – жуючи, він глянув на Харитонова. – Це ж тільки про великі війни повідомляють: коли почалася, коли закінчилась, а про такі дрібниці, як тутешня, частіше мовчать, тому вони і тривають десятиліттями. Я взагалі так думаю, що війна йде постійно, тільки не скрізь, а так, як хмара над світом пролітає, так і вона переходить із одного краю в інший, а потім назад. Сам-то я ніколи не воюватиму! Ця дурість не для мене. Я ось пам'ятник будую.

– Який? – пожвавився Харитонов.

– Великий, дерев'яний. Біля смуги стоятиме. Буде пам'ятник, так, може, і село, а то й містечко коли тут кругом нього побудують. Добре тоді – літаки і в мирний час почнуть прилітати!

Очі Григорія мрійно блиснули, і він знову вмочив шматок черствого хліба у грушевий відвар.

Харитонову на мить здалося, що й він бачить це близьке та щасливе майбутнє, і – немов сонячний зайчик потрапив у вічі – захотілося примружитись і почекати хвилину, щоб потім розплющити очі й зажити в повному благополуччі та у власному будинку, але тут Харитонов помітив у кутку щось знайоме. Щось знайоме поворушилося, перебігло в інший куток і звідти ще разок подивилося на Харитонова. «Це ж той щур!» – подумав Харитонов і чомусь усміхнувся, немов дивуючись радісно тому, що тваринка ще жива.

Григорій простежив за дивним поглядом свого гостя і, побачивши звірка, схопився на ноги та з криком «Ах ти ж, тварюка!» шпурнув у нього сухим куснем. Те, що сталось услід, змусило Григорія оніміло застигнути і простояти в задумливому заціпенінні декілька хвилин. Щур відскочив, але потім спокійно встромив зуби в сухий кусень і навіть не втік, а спокійно прошкутильгав до дверей і сховався в сінях.

– Ну не було тут ніколи цих тварюк! – нарешті розвів руками Григорій. – Воістину, там, де чума, – там і щури! Довоювались, йолопи, видно!

– А кому пам'ятник буде? – повернувся до попередньої розмови Харитонов, бажаючи відвернути хазяїна від нерадісних думок.

– Пам'ятник? – перепитав Григорій. – «Усім загиблим».

– Зовсім усім? – здивувався Харитонов. – Це і нашим, і їхнім, тобто ворогам?

– Я ж кажу: усім загиблим! – Хазяїн подивився на Харитонова як на не дуже розумного. – Це ж доки люди живі – вони вороги одне одному, а смерть їх примиряє. Який же він тобі ворог, коли він уже мертвий. Тому і пам'ятник: «Усім загиблим», тобто всім, кого смерть примирила.

– А-а, – мовив із протягом Харитонов, – щось тут, здається, неправильно…

– Ну знаєш, Василю, цей пам'ятник я будую і як хочу, так і назву. Коли ти який-небудь свій пам'ятник будуватимеш – тоді й назвеш його виходячи зі свого розуміння.

Із такими міркуваннями Харитонов погодився. Він навіть відламав шматок від свого сухого кусня і простягнув Григорію замість того, що підібрав щур. Погляд Григорія пом'якшав. Він прийняв шматок сухого хліба і занурив його у відвар.

– Щось сонце не заходить! – висловив своє здивування вголос Василь.

– А тут так буває, – поділився досвідом хазяїн. – Буває, що стоїть воно по три дні підряд на одному місці, а потім ніч дуже довга настає. Вночі-то вони не воюють, тиша така божественна, що всякі природні шуми здалека чутно.

Виспавшись на печі, вони прокинулися досить бадьорими. Григорій сплигнув на підлогу, розпалив згаслу вночі піч, приніс води.

На той час, як Харитонов зліз униз, на столі вже стояли й пускали пару два наповнені кухлі, в яких, абсолютно несподівано для Василя, був справжній чорний чай.

– Звідки? – глянув він на Григорія.

– Із Москви либонь… – відповів Григорій, риючись у полотняному мішку біля печі.