Розділ «Частина сьома Небо одне на всіх»

Варя стала біля печі, приклала холодні долоні до теплого комина. Ольга всадовила діда поруч за стіл, пригостила вареною картоплинкою і хлібом.

– Зараз іще чаю дам, – сказала вона. – Щоправда, він з гілочок і без цукру, але я додаю дрібку вареного цукрового буряка. Трішки тхне, але пити можна.

– Спасибі вам, – сказав сумно Данило. – І їсти хотілося, а зараз не лізе нічого до рота. Як згадаю Василька… Не вберіг дитину, не зміг. І як я буду без нього? Він був моїми очима, а тепер я справжній сліпець.

– Не крайте собі серце, діду, – сказала Ольга, наливаючи з чавунка чай. – Така, значить, його доля. Усі ми під Богом ходимо. А ось вам треба тепер знайти помічника.

– Треба, – зітхнув старий.

– Послухай, – Ольга сіла поруч, стишила голос, – забери з собою мого сина.

Варя здивовано подивилася на сестру.

– Мого старшого сина звуть також Васильком, – продовжила Ольга, – і за віком він такий самий, йому дванадцять років виповнилося. Буде тобі добрий помічник.

– Навіть не знаю, – стенув плечима Данило. – Ту дитину я забрав, бо він лишився круглим сиротою і міг загинути.

– А мій теж може згинути, померти від голоду, – півголосом говорила вона. – Лежить свекруха, вже доходить, свекор ледь живий, а ще, окрім Василька, четверо залишаться. Я не знаю, хто з них виживе, чи вдасться мені їх врятувати від голодної смерті, тож хоча б один виживе поруч із тобою. Тебе люди люблять, завжди подають, ви не помрете, як ми тут. Прошу тебе, зроби добру послугу: забери дитину. І тобі буде легше, і я буду знати, що хлопець не помре.

– Це великий ризик, – зауважив Данило. – Я гадав, що врятую Василька, а вийшло бачиш як.

– Від хвороб ніхто не застрахований. Ти не міг врятувати ту дитину, не звинувачуй себе.

– Зараз і на нас, кобзарів, почалася гонитва, – пояснив він, – доводиться ховатися, як злодію.

– Ти ж знаєш, що у селі не краще. Прошу тебе, врятуй мою дитину!

Данило мовчав, думаючи про щось своє.

– Забери хоча б до літа, – попросила Ольга. – Якщо доживемо, то почнеться городина, стане легше, може, щось і зміниться на краще.

– Де хлопчик? – запитав.

– Зараз!

Ольга підвелася, Варя відійшла з нею від старого.

– Олю, а як на це подивиться Іван? – запитала пошепки.