Розділ «Частина третя Павутина»

Павутина

Розділ 9

Дивна річ пам’ять: хочеться думати про майбутнє, а вона не відпускає з минулого. Так чіпко за нього тримається, що прийдешнє не може набути чітких обрисів, все у ньому розпливчате, ніби в тумані. Часом вона відновлює те, що відбувалося десятки років тому, і, здавалося, вже забуте, розчинене у сьогоденні, як цукор в окропі. Проте чомусь минуле дедалі частіше спливало в думках Павла Серафимовича мимо його волі, виринало здалеку, з глибин пам’яті.

Після 1917 року, коли отримали ще один бажаний шмат землі, відчули себе справжніми хазяями. З якою ж любов’ю вони орали й засівали вже свою землю, доглядали, пестили її, як дитину! Працювали до кривавих мозолів на руках, недосипали, але худоба була завжди доглянута, сита, а земля оброблена. Чепурні хати в селі в усіх були побілені, майже в кожного хлів, клуня, корова, коні, свині, птиця, садиби огороджені в кого тинами, а в кого й дерев’яним парканом. Особлива радість, якесь душевне піднесення наставало восени, коли достигав урожай. З ранку до вечора возили з полів снопи пшениці, ячменю, гороху. А коли снопи були звезені, починалася молотьба. З кожного двору долинали ритмічні удари, у когось у два ціпи, в іншого – поодинокі, бо молотив без напарника. І ці звуки були кращі за будь-яку музику, бо кожен удар ціпа сповіщав про те, що в родині буде хліб. Працювали цілий тиждень, а в неділю відпочивали – гріх працювати у світлий день. І тоді молодь, жінки, чоловіки, старі люди, діти – усі виходили на вулиці, збиралися або біля калини, або на майдані коло церкви. Настрій у людей був піднесений, усюди чулися пісні, молодь танцювала, гойдалася на гойдалках. Як смеркало, батьки забирали дітей і розходилися по домівках, а молодь іще залишалася гуляти. Майже до ранку в різних кінцях села лунали пісні та сміх парубків і дівчат.

Полюбляла сільська молодь гойдалки, старі замінювали на нові, але зводили їх на тому самому місці. Саме на гойдалці завидний парубок Павло Чорножуков вперше поговорив із майбутньою дружиною Надією. Звісно, він давно запримітив швидку, роботящу та тиху сусідську синьооку дівчину. Вона була єдиною та пізньою дитиною у своїх батьків. Удень Надя працювала на полі поруч із батьками, а коли Павло проходив повз, дівчина ховала очі та сором’язливо відверталася. Коли він намагався заговорити до неї, Надія червоніла й тікала додому. І лише коли стала дівкою та пішла з подружками на гойдалки, Павлові вдалося з нею порозмовляти. Йому відразу сподобалася і її сором’язливість, і скромність, і працьовитість. До того ж їхні наділи поруч, тож ніхто не був проти, коли хлопець і дівчина вирішили побратися.

Незабаром батьки Наді померли, межу заорали, об’єднавши наділи. Подружжя важко працювало, але щемке, бентежне відчуття того, що мають свою землю, не залишало навіть у найскладніші дні. Вони мріяли про збільшення наділу і йшли до мети через тяжку працю. Коли приходила зима, Надія пряла полотно. При світлі лампи сиділа вона за верстаком до пізньої години, щоб ранньої весни, у березні-квітні, коли в озеро стечуться води й заллють зелені луки, винести туди на коромислах полотно та вибілити на сонці. З усього села стікалися до води господині, щоб рано-вранці розстелити полотно, а ввечері забрати. Вибілену тканину фарбували в різні кольори, щоб пошити спідниці для дівчат, а хлопцям сорочки та штани. З нефарбованого білого полотна шили нижню білизну, жіночі сорочки оздоблювали вишивкою, навіть рушники і ті майстрині прикрашали візерунками. Надія вміло справлялася з роботою, вистачало полотна й родині, було й на продаж.

Одного разу навесні вдалося продати Надіїне полотно і залишок зерна на посів. Тоді Чорножукови купили сусідський наділ землі. Скільки ж було радощів від першого їхнього придбання! Надя плакала від щастя й ладна була цілувати ту землю. Їхню землю. Землю, по яку зараз прийшли, яку хочуть забрати в комуну. Ось так просто, ніби вони щойно її дали, а потім передумали й зажадали повернути. Але ж то не їхня земля! Вона належить Чорножуковим, бо на ній їхні і піт, і кров, і праця, і радість…

Розділ 10

Після повернення з області, з наради, Кузьма Петрович Щербак та Іван Михайлович Лупіков зібрали комуністів села.

– Товариші! – урочисто почав Іван Михайлович. – Ми зібрали вас, щоб повідомити про ті грандіозні плани, які ми з вами повинні втілити в життя негайно! На нараді в області керівництво нас більш детально ознайомило з документами листопадового пленуму ЦК ВКП(б). На ньому перед кожною областю було поставлено завдання суцільної колективізації. Для виконання цієї місії в наше село та сусідні хутори були направлені, як ви вже знаєте, я, уповноважений від Державного політичного управління, та Кузьма Петрович, наш парторг. Комуністична партія покладає на нас із вами велику надію. І що ми маємо на цей час? У сусідніх селах вже пройшла колективізація, селяни масово пишуться в колгоспи, існує машинно-тракторна станція, куди держава прислала перші трактори та сівалки. Прискорення колективізації загострило питання про долю куркульства. Нещодавно, у грудні цього року, на конференції істориків-марксистів товариш Йосип Сталін поставив перед нами завдання ліквідації куркульства як класу.

Іван Михайлович так запально говорив, що розчервонівся, захекався й закашлявся. Кузьма Петрович завбачливо подав йому склянку води. Чоловік вихилив одним духом її й одразу ж продовжив:

– А що у нас? Провели перші селянські збори. Не буду приховувати, що лише завдяки пораді Кузьми Петровича я не ставив на них питання вступу до колгоспу. Ми дали селянам час на роздуми. Село розворушили, як бджолиний вулик. І які точаться розмови? – звернувся він до колег-комуністів, які сиділи мовчки навпроти оратора. Хтось із чоловіків відвів погляд, хтось опустив очі, але знайшовся один, готовий дати відповідь.

– Так, ви правильно сказали, – підвівшись із місця, сказав Семен Семенович Ступак. – Село гуде як вулик. Різні точаться розмови щодо комуни. У людей тільки й балачок про колгоспи.

– А скажи мені, Семене Семеновичу, чи готові вони до вступу в колгоспи? – примруживши очі, запитав чекіст.

– Як вам сказати… – затнувся чоловік.

– Кажи як є. Ти ж комуніст!

– Ладні хоч зараз вступити лише одиниці! – на одному подиху випалив Семен Семенович.

– Як то?!

– Є бажаючі вступити, але то все бідні, дуже бідні люди. У них малі наділи, багато ротів, а худоби мало, – уточнив Ступак.