Розділ «Частина сьома Небо одне на всіх»

Ольга теж вирішила піти. Іван ішов попереду, тягнучи за собою санчата, за ним – Ольга, позаду Варя вела під руку Данила. Старий всю дорогу не міг заспокоїтися, звинувачуючи себе, що заблукав і покинув Василька. Кобзар зупинявся, принюхувався і знову йшов.

– Якби ж то знати, куди йти, – зауважила Ольга. – Темно стало, хоч око вийми. Так можна і до ранку блукати.

– Вогонь, скоріш за все, вже погас, – сказав Данило, – але ми маємо почути запах диму. Повинні ж головешки тліти?

Варя зупинилася, принюхалася.

– Здається, там! – вказала рукою. – Так! Звідти тягне паленим.

Хлопчик лежав, закутаний у ряднину, біля багаття. Вогонь уже не палав, від головешок піднімалася вгору цівка диму. Іван підійшов до дитини, торкнувся рукою, заперечно похитав головою.

– Васильку, де ти, моя дитинко? – протяг руки вперед Данило.

Ольга присіла, торкнулася лиця і рук дитини, сказала діду тихо:

– Він тут.

Варя підвела кобзаря до Василька.

– Як ти, Васильку? – спитав старий, ставши на коліна перед ним.

Він намацав одяг, повільно провів руками по грудях хлопчика. Чутливі пальці бандуриста торкнулися обличчя дитини й одразу ж завмерли. Старий скинув із себе шапку, затулив нею лице. Усі стояли мовчки, не знаходячи слів розради. Данило опустив руки, нахилився, припав губами до чола дитини.

– Пробач мені, дитинко, – сказав пригнічено.

– Діду, йому ми вже нічим не допоможемо, – сказала Ольга, – ніч надворі, потрібно… щось робити.

– Так. Звичайно, – глухо озвався Данило. – У мене є маленька сокирка. Допоможете мені вирити могилку?

…Дорогу додому подолали мовчки. Коли дісталися села, Ольга запропонувала Данилові заночувати у них.

– Якщо це вас не обтяжить, – сказав Данило, погодившись.

– Куди ви підете? Та ще й сам, – сказала Ольга.

Варя теж зайшла до хати, щоб зігрітися. Ольга одразу ж вигнала Івана.

– Ти вже вечеряв, – сказала йому, – то йди спати, завтра рано вставати на роботу.