Розділ «Частина сьома Небо одне на всіх»

– Можливо, – погодився Василь. – Але ж я натрапив на єврея, а вони свого не випустять з рук. По дорозі додому зустрівся з одним чоловіком. Трохи шляху здолали разом, так йому за дві срібні ложки дали теж два кілограми, правда, житнього борошна. А мені пощастило, що пшеничне дісталося.

– Подейкують, за дві золоті обручки дають два пуди борошна, – думаючи про криївку, сказала Варя.

– Та де ж їх взяти? – зітхнув Василь.

Варя одразу ж сховала борошно, ретельно вимила миску, щоб нічого не залишилося.

– Я хочу збігати навідати Марічку, – сказала вона чоловіку. – Ти будеш відпочивати?

– Та ні. Побавлюся з дітьми, бо скучив, а надвечір сходжу до батьків.

Варя не встигла вдягтися, як розчахнулися двері і на порозі з’явилася Марічка. Роздягнута, нечесана, очі блищать нездоровим блиском, на руках – загорнута у ковдру дитина.

– Нагодуй її, – незнайомим голосом промовила вона і простягла Варі дитину.

Варя відгорнула кутик ковдри й обімліла. Дитина вп’ялася зубками у свою ручку. Ротик і ручка у неї були у власній крові. Варя спробувала відняти ручку від рота Сонечки і зрозуміла, що дитина вже заклякла.

– Так ти її нагодуєш? – питає знову Марічка, зиркаючи на Варю.

Варі стало страшно.

– Де твоя мати? – чомусь спитала розгублена Варя.

– Лежить на вулиці. Вона чекає Пантьоху. Він повезе її на кладовище. Матері вже все одно, її не бентежить, що моя Сонечка хоче їсти.

– А де свекруха?

– Вдома.

– Я тобі дам хліба, а ти йди додому, неси хліб, – Варя тремтячими руками подала шматочок хліба.

– Добре! – сказала радісно Марічка. Швидко схопила хліб і побігла.

– З нею не все гаразд, – сказала Варя Василю. – Вона хвора.

– Від такого життя ми всі хворі, – сказав він.

– Дитина вже мертва, а я не змогла сказати.