Розділ «Частина восьма Коли день є роком»

Коли день є роком

Розділ 75

Кожного разу, дістаючи зі схованки зерно або борошно, Варя з тривогою на душі розуміла, що вони наближаються до страшного голоду ще на один день. Вона не бажала навіть у свої думки впускати слово «смерть», але та була поруч, щодня, щохвилини, заглядала у вікна, стукала незачиненими віконницями спорожнілих будинків, вишукуючи нові жертви. Щовечора Варя щільно завішувала вікна, здавалося, що так можна сховатися від ненажерливої смерті, яка зіткана з чогось страшного і розчинена у темряві. Варя відчувала, що вона десь близько, майже поруч, уже рахує, на скільки днів залишилося припасів харчів, щоб дати ще кілька днів пожити виснаженим людям і потім насолодитися своєю владою. Варя почала відчувати її на собі, коли помітила, як ноги і руки поступово тоншають, як почали випирати ключиці та ребра. Часто перед її очима стояло жахливе видовище: підвода, жінка, з якої смерть вичавила життя до останньої краплі, залишивши, ніби на глум, пишне волосся і довгу чорну косу. Не йшла з голови Марічка, яка з життєлюбної, веселої і доброї жінки перетворилася на тварину. Дивлячись на Сашка, Варя постійно згадувала Сонечку, яка до останку чіплялася за життя, намагаючись напитися власної крові.

Іноді Варі здавалося, що вона сама збожеволіє від думок, як її подруга. Потрібно було щось робити, десь діставати харчі. Вже не так лякали нальоти «летючої бригади» активістів – з часом можна звикнути навіть до поганого. Треба було навчитися ховати харчі, і люди знаходили все нові схованки. Навчилися їсти за зачиненими дверима і готувати вночі. Перевертні могли винюхати запах страви, яка готується, по-собачому вчути свіжоспечений хліб, але Варя призвичаїлася пекти малесеньку паляничку для вилучення непроханими гостями, і більшу, щоб одразу сховати для себе. Аби платити менше податків, довелося вирубати всі дерева у садку, навіть зарості сливняку. Залишилися стояти два хрести – одинокі, незахищені і якісь самотні серед зимового простору. Від колись веселого тінявого садочка лишилася тільки згадка у вигляді сушених дрібних вишневих гілочок для чаю.

Варя не хотіла засмучувати батька своїми побоюваннями – йому й так було нелегко. Василь в один день поклав на підводу матір і батька, тож був у полоні смутку. Залишалася Ольга. Сестрі було ще тяжче, але вона постійно намагалася щось вигадати, аби хоч якось нагодувати родину. Варя вирішила сходити до неї – або порадитися, або поділитися думками.

Біля двору сестри лежав небіжчик. Тіло було загорнуте у рядно, але по босих старечих жіночих пухлих ногах неважко було здогадатися, що то свекруха сестри.

У Ольги була Одарка. Після смерті дітей – десятирічної і тририрічної – Одарка завжди носила з собою немовля. Останнім часом Варя часто бачила жінок разом. Кілька разів помічала, як вони про щось змовницьки шепочуться й одразу замовкають при її наближенні. І цього разу те ж саме. Побачили Варю і одразу притихли.

– Хто то? – запитала Варя.

– Свекруха, – відповіла Ольга. – Винесли з Одаркою вдвох, бо Івана ще нема вдома. Відмучилася!

– А як свекор?

– Теж пухлий лежить. Люди порадили великі пухлини на ногах проколювати шпилькою. Кожного дня колю, щоб виходила рідина, а вона так смердить, не приведи Боже! Не знаю, чи це допоможе, чи ні. А ти чого така понура? – спитала сестру.

– А є чому радіти? Ви про щось шепочетеся, – зауважила Варя, – ні про що мені не розказуєте, а в мене голова пухне, як врятувати дітей.

– Так, – протяжно сказала Одарка, – мруть найслабкіші: старі й малі діти.

– То, може, розкриєте свою таємницю? – Варя поставила питання руба.

– Ми… – жінки переглянулися, і Ольга промовила: – Будемо рятувати молодших дітей.

– А у мене, виходить, їх немає?

– Я знаю, яка ти ляклива, тож і не стала тобі пропонувати, – пояснила Ольга.

– Тобто ти подумала, що я буду сидіти склавши руки і нічого не робити заради дітей? – сказала Варя з образою.

– Ти здатна на рішучий крок? – Ольга уважно подивилася на сестру.