Розділ «Частина сьома Небо одне на всіх»

– Вдома тітка скаже.

– Я не можу залишити її в такому стані!

– Давай домовимося, – запропонував чоловік, – завтра вранці підемо до неї разом. Обіцяю! Добре?

…Варя з чоловіком, як і домовлялися, вранці пішли до Марічки. Біля її двору, обіч дороги, просто на снігу сиділа людина. Вони підійшли ближче і впізнали в закутаній у стару діряву ряднину жінці тітку Феньку. Її важко було впізнати. Під очима великі мішкоподібні пухлини невизначеного кольору, шкіра на обличчі неприродно блищала, хоча мала сіруватий відтінок. Жінка, схрестивши руки на грудях, притримувала ними рядно. На великих пухлинах її пальців тріснула шкіра, і з ран витікала прозора рідина з їдким неприємним запахом.

– Що ви тут робите? – спитала Варя.

Жінка не ворухнулася, продовжувала дивитися перед собою збайдужілими до життя очима.

– Чекаю Пантьоху, – сказала тихо.

– Навіщо?

– Хай мене забере.

– Так… Ви ж іще живі. Ходімо у хату, бо змерзнете.

– Доки довезе, помру, – сказала таким голосом, ніби говорить про буденні звичні речі. – Чого чекати? Там домру.

– А де Марічка?

– Може, ще й жива.

– Ходімо, – Василь смикнув Варю за рукав.

Варя з острахом прочинила двері. Мертва дитина лежала на ліжку, тримаючи ротиком свою ручку.

– Марічко! – стиха покликала Варя.

Почулося якесь гарчання, схоже на собаче. Варя вхопилася обома руками за Василеву руку. Із-за стола навкарачки вилізла Марічка. Волосся розтріпане, мокре, звисає пасмами до підлоги. Вона підвела голову, вишкірила зуби і у якомусь нападі божевілля почала гризти ніжку стільця. Варя зробила невеликий крок до неї, і жінка загарчала знову – так, як гарчить пес, коли у нього хочуть відібрати кістку. Очі у неї були червоні, налиті кров’ю, з нездоровим блиском.

– Марічко, це я, Варя, – спромоглася вичавити з себе.

Одразу безумні очі жінки блиснули люттю, і вона знову вишкірилася і загарчала.

– Ходімо, – Василь потяг Варю з хати. – Бачиш, вона збожеволіла.