Розділ «Частина друга Час роздумів»

Час роздумів

Розділ 4

Кузьма Петрович Щербак, секретар парторганізації, прийшовши на робоче місце, згадав, як уранці зустрів свого названого брата, місцевого багача Павла Серафимовича. Здавалося б, що може побратати представників двох таких протилежних класів? А все почалося в далекому дитинстві, коли вони ще разом пасли за селом корів. Павлу принесла мати обід: шматок сала, запашний хліб, сироватку в глечику. Той сів їсти, а Кузьма дістав одну пісну варену картоплину, почав її чистити. Їсти хотілося так, що аж гуло в животі, і хоч був із бідної родини, просити не став. Згадав, що вдома ще п’ятеро братів та сестер, а годувальниця – одна мати, батько помер від сухот, тож невідомо, чи залишилося в хаті бодай щось із їжі, чи ні, а йому ось дали картоплинку, бо хтось має пасти корову. Тоді Павло підсів до нього, розклав свої харчі, запропонував: «Давай поїмо разом». Так і сказав. Якби пригостив шматком – не взяв би, відмовився, а разом можна було пообідати. І таким смачним все здалося, аж світ посвітлішав. Павло не доїв один шматочок сала, віддав Кузьмі. «Віднесеш найменшим, – сказав він, усміхнувшись. – Скажеш: гостинець від зайчика».

Того дня була страшенна спека, тож хлопці погнали корів ближче до озера, щоб там покупатися. Павло шубовснув у воду й поплив на протилежний берег. Кузьма вирішив не відставати, але чи сили не розрахував, чи так охляв від постійного недоїдання, – почав тонути. Павло витяг його на берег, відкачав воду, якої той наковтався. Кузьма попрохав нікому не розказувати, що трапилося, бо хлопці засміють. Павло дав слово тримати язика за зубами, а Кузьма запропонував стати йому братом. Щоб усе було по-справжньому, хлопці ножичком зробили надрізи на руках, і коли заюшила кров, приклали одну до одної руки та поклялися у вічній дружбі. Можливо, вони б товаришували й далі, але за кілька років бездітна тітка з Харкова забрала трьох дітей на виховання, взяла до себе й Кузьму. Раз на кілька років він приїздив у рідне село до матері, найчастіше влітку, і хлопці знову були разом. Далі життя набрало шаленого темпу, і Кузьма все рідше з’являвся в Підкопаївці, а це от приїхав назавжди.

Недовго прожила стара Щербачиха при синові та невістці, за тиждень померла. Здавалося, що все життя чекала його і, дочекавшись, заспокоїлася, лягла на лавку, склала на грудях руки й тихенько відійшла. Кузьма поховав матір, як годиться, та й заходився чепурити стареньку хату. Невеликий спадок дістався, але чи багато йому з дружиною Марією потрібно? Діток у них не було, тож місця на двох вистачить.

Якось не знаходив часу навідати названого брата, а сьогодні випадково зустрів, тож обнялися, похристосалися, перекинулися кількома словами. Чи то час охолодив відносини, чи відчув Чорножуков, що вони тепер на різних полюсах? Кузьма Петрович на партійній посаді вже не перший рік, із гідністю витримав чистку лав у квітні цього року, а тепер партія направила його у рідне село з важливою місією. На нього покладені великі надії, які він має виправдати. Село не виконувало план хлібозаготівлі, хоча більшість живе не безбідно. Звичайно, виконати план, який уряд збільшив у півтора рази, важкувато, але потрібно, конче необхідно для держави. У селі півтисячі господарств, і лише десяток із них вели спільний обробіток землі. І що з того? Весною так-сяк гуртом провели посівну, а збирали врожай окремо. Не виправдало надій спільне користування землею, тому й поклали на нього, принципового, безкомпромісного комуніста зі стажем, завдання провести колективізацію та створити нову суспільну власність – колгосп. Якщо впорається – а повинен, бо партія не знає слова «може», є слово «потрібно», – господарство вийде нівроку. Родючої землі тут багато, такий чорнозем, що я тобі дам! Якщо до підкопаївських угідь приєднати ще й два хутори, Надгорівку, що трохи вище села, та хутір Миколаївку, що нижче, то вийде непогане господарство. Навколо є і пасовиська для худоби, і ліс, хоч не так уже й багато. Гарна тут місцина. А якщо проїхати з десяток кілометрів на схід Луганщини або й на південь, то там лише степи та рівчаки, неосвоєна земля, де часом на кілометри простяглися піщані неродючі ґрунти.

Звичайно, один у полі не воїн, тож для координації дій на місці прислали в село уповноваженого від ДПУ[5] з Ростова-на-Дону Лупікова Івана Михайловича, комуніста, учасника громадянської війни. Кузьма Петрович уже встиг із ним познайомитися й навіть потоваришувати. Іван Михайлович справив приємне враження, щоправда, був запальний, занадто вже непосидючий та нетерплячий, йому хотілося зробити все й одразу. На місце призначення Лупіков прибув сам, без родини, залишивши дружину з донькою в Ростові. Напевно, це було правильне рішення. Його місія в Підкопаївці була тимчасовою й нелегкою. Хтозна, як зустрінуть селяни нововведення? Можливо, будуть чинити опір? У селі завжди до нового ставилися насторожено, а тут їм запропонують нове життя, до якого вони не готові. Кузьма Петрович розумів, що краще обрати тактику обережності, щоб одразу не нашкодити, не настроїти селян вороже проти колгоспів. Тому й не поспішав приймати рішення, а впродовж місяця ремонтував батьківську хату, дослухаючись до кожного слова жителів села.

А ось запальний молодий комуніст Іван Михайлович одразу рвався до роботи, готовий в один день змінити все кардинально. Кузьма Петрович по-батьківськи, ненав’язливо порадив йому обжитися в новій оселі – покинутій хаті, підремонтувати дах, бо сусіди вже висмикали зі стріхи добру латку соломи, прикупити в місті щось для господарства. А головна порада – не поспішати, придивитися, хто в селі чим дихає. Молодий комуніст, або, як його вже прозвали, «чекіст», трохи невдоволено попихкав, але послухався старшого товариша. Якийсь час він приводив до ладу своє житло, а потім вони разом почали готуватися до перших загальних зборів.

По-перше, потрібно було обрати нового голову сільради замість старого п’янички. Для цього на партійних зборах прийняли до лав Комуністичної партії Максима Гнатовича Жаб’яка. Він людина порядна, непитуща, з бідняків. Також поповнив ряди партії Семен Семенович Ступак, корінний житель Підкопаївки, людина чесна, справедлива, грамотна, хоча й із бідної родини. Йому селяни довіряли, його поважали за справедливість та розсудливість. Семен Семенович воював у лавах Червоної Армії, був поранений. Осколком йому роздробило кістки ноги, тепер вона не згиналася, і Семен Семенович шкутильгав. Його кандидатуру намітили на голову новоствореного колгоспу, слід було лише вміло підвести до цього людей. Також провели збори та поповнили лави комсомольців кількома бідняками, бо на них, молодих та ініціативних, надія партії, їм своїми руками будувати світле майбутнє. Потрібно створити міцний осередок із комуністів та комсомольців, тоді справу колективізації буде успішно завершено.

Кузьма Петрович підвівся з-за столу, відчувши у тілі весь холод маленької кімнати сільради. Підійшов до грубки, підкинув сухеньких дровець у вогонь. Рано почалася зима й вдарили перші морози. Чоловік підійшов до вікна, задивився на безлюдну вулицю. В таку негоду добрий господар собаку на вулицю не вижене. А ось і перші перехожі. У скрюченій постаті Кузьма Петрович пізнав стару горбату Секлету. За нею з в’язками хмизу через плече сунув її син, пришелепкуватий Пантьоха. Він то підскакував зненацька, то шкірив дурнувато зуби, то спинявся, щоб поколупатися пальцем у носі. Бідні люди! Воно й мати не зовсім сповна розуму, а ще й народила неповноцінного сина. Добре, що в селі багато жалісливих людей, – і їжу занесуть у їхню хатинку, й сяку-таку одежину. Такі, як Секлета й Пантьоха, запишуться в колгосп, бо їм однаково втрачати нічого, але яка з них користь?

Ось такі, як Чорножукови, дуже потрібні. Вся їхня родина живе заможно. Гордій Серафимович – бондар. Якщо кому бочку треба або нову скриню – йдуть до нього, бо має золоті руки. У його дружини швейна машинка, одна на всі навколишні села, і шиє жінка вправно, непогано заробляє. А ще в них сім гектарів землі, троє коней, велике господарство. Другий брат, Федір Серафимович, має не лише вісім гектарів землі, коней та корів, але й свою кузню. Але не вони турбували Кузьму Петровича. Відчував, що найбільшим головним болем стане найстарший, Павло Серафимович. Названий брат мав у своєму господарстві п’ять коней, бичка, шість корів, а ще п’ятнадцять гектарів найкращих земель. До того ж у його власності були сінокіс та березовий гай за селом. І навіть не такі значні статки непокоїли Кузьму Петровича. Головною перепоною могло стати те, що Павло Серафимович користувався повагою односельців. Як трапляться проблеми – біжать до нього, з ним радяться, до його слова дослухаються. Комусь старший Чорножуков дасть слушну пораду, когось пожаліє, комусь допоможе і хлібом, і грішми. Суворий, але справедливий – ось такого перетягти б на свій бік! Але зробити це буде майже неможливо, бо з молоком матері він усотав поняття «моє» та «я сам собі хазяїн». Із дідів-прадідів такі Чорножукови зрослися зі своєю землею, сплелись корінням так, що по живому не віддереш. Можливо, з часом зміниться його світобачення, й він сприйме спільне господарство, але зараз його «моє» для нього найважливіше. Як його змінити? Як довести, що за колгоспами майбутнє?

Кузьма Петрович ще довго стояв у задумі, дивлячись у вікно, де вже тепер зима посипала свої володіння першим дрібним сніжком. Він не знав напевне, як буде діяти далі, щоб не сполохати Павла Серафимовича, а підійти до нього обережно, можливо, навіть тактовно. «Головне – не поранити звіра, бо перед лицем смерті він може стати небезпечним, – міркував Кузьма Петрович. – Важливо, щоб молодий комуніст не наламав дров – все-таки у нього більше повноважень, але менше стриманості».

Розділ 5

Порадившись, Кузьма Петрович та Іван Михайлович вирішили не запрошувати на перші збори селян уповноваженого з райкому. Метою зборів був не запис у колгосп, а роз’яснювальна робота та агітація. Потрібно донести до свідомості людей, що прийшли нові часи, коли треба відходити від одноосібних хазяйств та створити нове, спільне, більш перспективне господарство. Активісти, новоспечені комсомольці, обійшли всі двори, щоб сповістити про збори в кожній оселі. Звичайно, можна було цього й не робити, бо в селі вже не один день тільки й розмов, що про чекіста та комуніста, яких прислали для створення колективного господарства. До того ж нещодавно побував «у гостях» бандурист Данило. Від нього й дізналися, що повсюди йде колективізація та створюються колгоспи. Ці нові слова, як і зміни по селах, лякали людей, змушували перемовлятися поміж собою. Ніхто не знав достеменно, що їх очікує, а чекання й невідомість зробили людей обережними та настороженими.

Збори мали відбутися в сільському клубі, який знаходився в колишньому панському маєтку. Приміщення було доволі великим, тому його поділили на дві половини. В одній був клуб, в іншій – школа, а збоку пробили двері, де в одній кімнаті була сільрада, друга, з обшарпаними та полущеними стінами, поки що пустувала, тож там складали папери, фарбу та червону тканину для написання гасел, а в кутку примостилися мітла, кілька лопат і лежали дрова. До зборів написали гасло «План до двору, а господар додому!» та вивісили над сценою поруч із портретом Сталіна. Таким було розпорядження Івана Михайловича, який нещодавно їздив на нараду в район та десь запримітив такий напис. На сцену винесли великий стіл, накрили червоною тканиною. У відро з піском встромили древко з червоним прапором, поставили заздалегідь на сцені, а перед зборами примостили на стіл лампи для освітлення та графин із водою – теж нововведення Івана Михайловича.

Поступово приміщення наповнювалося людськими голосами. Селяни підходили, віталися, всідалися на довгі лави. Чоловіки пихкали цигарками та неголосно поміж собою розмовляли, обговорюючи погоду. Іноді хтось кидав жарт, і всі вибухали сміхом. Жінок і дівчат було набагато менше. Дівчата шушукали, стріляючи очима до гурту хлопців, жінки обговорювали то тільну корову, то дітей, які з першими холодами почали застуджуватися. Одна з жінок дістала торбинку смаженого соняшникового насіння, тож потяглися руки, розібрали по жмені і полетіли під ноги лушпайки. Поміж лавами бігали невгамовні дітлахи, ганяючись один за одним, але їх було небагато – не всі мали взуття, щоб у таку негоду вийти надвір. Діти притихли, щойно до приміщення зайшов чекіст. Ще б пак! Він був одягнений у шкіряну блискучу куртку, від нього пахло одеколоном, але не це так привернуло увагу дітей. На поясі чоловік мав кобуру, з якої виглядав наган. Хлопчаки зачаровано, з роззявленими ротами розглядали зброю.

– А він справжній? – запитав найменший, тицяючи пальцем на наган.

– Атож! – повагом сказав старший. – Звичайно, що справжній! – додав він та насунув картуза малому на очі, і всі хлопчаки засміялися.

– І патрони в ньому є? – запитав невгамовний малий, поправивши на лобі картуза.