Розділ «Частина сьома Небо одне на всіх»

Довелося йти в сільраду, сповістити голову. Максим Гнатович з Лупіковим пішли подивитися, наказавши Варі і Василю чекати біля двору. Почулися людські крики, і чоловіки вибігли на вулицю. За ними гналася збожеволіла від горя і голоду Марічка, дико рикаючи. Лупіков швидким рухом вихопив зброю – і влучний постріл у груди скосив нещасну жінку. Марічка різко зупинилася, сіпнулася як від удару, широко відкрила очі, ніби здивувалася «За що?», і не отримавши відповіді, впала на землю. Вона лежала, широко розкинувши руки, розплющені очі вже невидющим поглядом застигли на небі. Голова підійшов до неї, сказав спокійно, ніби й не йшлося про людське життя: «Готова».

Варя розширеними від жаху очима дивилася, як збільшується латка крові на грудях подруги, заливаючи її улюблене ситцеве плаття. Під’їхала підвода. Пантьоха спинився біля жінки на дорозі.

– Тобі куди? – спитав.

– Туди, – байдуже відповіла тітка Фенька.

Він підсадив жінку на воза, всадовивши прямо на тіла померлих. Жінка похилилася набік, покірно лягла. Пантьоха поклав скривавлене тіло Марічки поруч, навіть не обмотавши рядном.

– Забери в хаті дитину, – наказав Лупіков, і чоловіки пішли геть.

Їздовий виніс дитину, кинув, як мішок із половою, поверх трупів. Маленьке тільце Сонечки з випуклим великим животом знайшло прихисток біля материних грудей. Дитинка навіть після смерті не хотіла випускати з рота свою ручку, з якої ссала свою ж кров.

– Вйо! – Пантьоха смикнув віжками, і підвода смерті поскрипіла далі. Віз хитнувся, і Сонечка щільніше прилягла до грудей матері.