– Не плач, Машо, – сказала вона кішці, – бо мама тебе вижене надвір. Там холодно!
Маргаритка підхопила кішку на руки, потягла у ліжко.
– Якщо не хочеш, щоб твою Машу з’їли, не виганяй на ніч на вулицю, – сказала Ольга.
– Не змерзне, я її зачиняю у корівнику, – пояснила Варя, не зрозумівши слова сестри. – Коли в хаті на ніч лишаю, то до ранку горщиками торохтіти буде – вона теж голодна.
– Я не про те. Ловлять котів і собак, щоб їх з’їсти, – пояснила сестра.
– Справді?! – Варя округлила очі. – Я думала, що то лише чутки.
– Які там чутки?! Коли помирають діти з голоду, то не тільки свого собаку їм згодуєш.
– Але ж кіт та собака… Вони ж як члени родини. До них звикаєш, їх любиш, вони тебе люблять.
– А якщо нема вибору? Що тоді? Їдять не тільки домашніх тварин, а й щурів ловлять, ворон і тих поменшало, тільки нікому про це не кажуть.
– Невже й щурів їдять? – тихо промовила Варя. – Який жах!
– Жах, коли дітей ловлять і ріжуть, – тихо, щоб не чула Маргаритка, сказала Ольга. – Ходять чутки, що у містах жінки заманюють цукерками чи хлібцем дітей до себе, потім їх вбивають, варять з них мило і міняють його на харчі.
– Не може такого бути! – стишеним голосом сказала Варя. – Дитину на мило?! Як можна?
– Не знаю, – Ольга помовчала. – Може, то брехня, але за що купила, за те й продала. А ось Василина Хомич ходила у місто щось міняти чи торгувати, так принесла ще страшнішу новину.
– Хіба може бути щось жахливіше?
– Василина розказала мені по секрету, що жінки бояться залишати самих дітей і на хвилинку – крадуть малих. І таке повсюди: і в селах, і в містах. Розказували, що одна жінка купила у спекулянтів мисочку холодцю, почала їсти, а там маленький дитячий пальчик.
– О Господи!
– Жінка злякалася, – продовжила Ольга, – побігла в міліцію з тим холодцем, знайшли ту спекулянтку, заарештували. Вона тоді й зізналася, що вже п’ятеро дітей зарізала, варила з них холодець і задешево продавала на базарі, щоб своїх дітей врятувати. Навіть дитячий одяг прала і вимінювала його на харчі. Казали люди, що у неї зробили обшук і знайшли ще не випраний закривавлений одяг, а під ліжком у ганчірці – сховану дитячу голову.
– Не приведи, Господи, – Варя перехрестилася на образи, – таке страхіття!
– Я до чого? Не залишай дітей самих, бо прохачів тепер повно, – порадила сестра. – Ніколи не вгадаєш, що в них у голові.
– Ми й не пускаємо до хати, хоча дуже їх шкода, – сказала Варя. – Ти ж знаєш, попередили всіх, що заборонено пускати сторонніх.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Розколоте небо» автора Талан С.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина сьома Небо одне на всіх“ на сторінці 18. Приємного читання.