Розділ «Частина сьома Небо одне на всіх»

– Яка «така»? – скривився Биков. – Робота як робота.

– Я мав на увазі нелегка, – пояснив Семен Семенович. – Потрібний сильний чоловік, щоб міг і на підводу занести померлого, і яму викопати. Навіть чоловіки, які були здорові й дужі, ледве ноги тягають. Нещодавно зігнав з ліжка Андієнка Стьопку, він дійшов до колгоспного двору, впав як сніп і помер на місці. Треба знайти ще дужого і давати йому харчі.

– Пантьоху візьми, – порадив Лупіков. – Тому дурневі однаково, чи жива людина, чи мертва. Нехай їздить і збирає трупи.

– А чим його годувати? – поцікавився Ступак.

– Покладемо це завдання на актив, – сказав Лупіков. – Зараз багато селян не сплачують податок на садки, тож активістам є робота. Нехай вилучають харчі у неплатників і з того фонду виділяють хліб Пантьосі.

– Тоді потрібно встановити, що саме і в якій кількості будемо платити, – зауважив Щербак.

– Чотириста грамів хліба на день, – сказав Биков. – Цього вистачить, щоб підтримувати його сили.

– Дозвольте ще, – попросив слово Щербак. – Діти пропускають заняття у школі.

– Бо нема у що взутися, – пояснив Жаб’як. – Хто винен, що діти босі? Батьки, які не дбають про своїх дітей. Ми ж не можемо купити взуття кожному учню?

– Але частина дітей ходила б до школи, якби було організоване харчування.

– Ти хочеш, щоб мене завтра ж заарештували за розбазарювання колгоспного добра? – недобре блиснув очима Биков.

– Я не маю на увазі хліб, – сказав Щербак. – Чув, що у деяких колгоспах готують бовтанку із меленої кукурудзи і макухи. Хоча б так, – він помовчав і додав: – Поки що.

Биков потер пальцем перенісся.

– Гадаєш, поліпшиться відвідування школи? – запитав Щербака.

– Впевнений, що так!

– Добре. Ми з головою колгоспу вирішимо це питання.

– Дякую, – сказав задоволений Кузьма Петрович.

Звичайно, Щербак радів, але стримував свої почуття, не виставляючи їх напоказ. Це була перемога. Нехай невеличка, але та, яка врятує життя не одній дитині. Звісно, він не міг розповісти про те, що почув від сільського вчителя, бо слово «голод» було під суворою забороною. Учитель Хома Федорович повідав про те, як зайшов у клас і написав ноти на дошці. Діти переписали, завчили їх. Вчитель добре грав на скрипці, тож взяв у руки смичок, почав задавати тон, щоб учні співали. Ніхто й рота не розтулив. Він вдруге повторив спробу, але на нього мовчки дивилися тридцять пар дитячих сумних очей. Вчитель накричав на них, погрожував піти до директора школи, а діти мовчки дивилися на нього. Їм було байдуже: вони не хотіли співати, а хотіли їсти. Тоді один учень його запитав: «Правда, що можна їсти людське м’ясо? Кажуть, воно солодке і смачне».

Розділ 66

Уже повністю спорожніло корито, закопане у могилі, зменшувалися останні припаси картоплі і буряка, сховані на горищі сільради. Кожного дня Варя прокидалася зі страхом від однієї думки: чим годувати дітей, коли доїдять усе? Діти помітно схудли. Навіть завжди жвава та весела Маргаритка стала сумною і все частіше прилягала відпочити у ліжко. Рученята Сашка раніше були повненькі, ніби перев’язані ниточками, а тепер стали схожі на тоненькі мотузочки. Хлопчик постійно плакав. Навіть дитячий плач став тихішим і немічнішим, здавалося, що то скавчить побите цуценятко. Було коров’яче молоко, проте й воно не могло врятувати становище. Корова давала молока все менше і менше – сіно вивезли активісти, бо не стало чим годувати колгоспну худобу. Залишки, сховані на горищі корівника, танули на очах. Навіть зараз було зрозуміло, що сіна до весни не вистачить, борошна, щоб додати у пійло, не було, лушпиння картоплі – і те перестали давати корові. Порадившись із батьком, Варя почала збирати картопляні кожушки і ховати їх. Сподівалися, що навесні ними засадять город, а якщо зовсім не стане харчів, то поїдять і їх. У корови від поганої годівлі швидко запали боки, помітно поменшало молока. До того ж ним доводилося ділитися з батьками чоловіка, які вже не підводилися з ліжка – дуже заслабли. Два рази на тиждень приходила за молоком Ольга, у якої трапилося лихо. У них здихала від якоїсь хвороби корова, тож вони швидко її дорізали. Невелику частину м’яса залишили собі вдома, а решту Іван, випросивши у колгоспі коня, повіз, щоб або продати, або виміняти на борошно. На півдорозі до міста його перестріла банда, забрали в Івана все м’ясо. Добре, що на колінах вимолив не вбивати його і не забирати коня, бо худоба колгоспна. Грабіжники пожаліли чоловіка і його дітей, але родина залишилася і без м’яса, і без хліба. Ольга вже витягла усе зерно зі схованки в могилі на кладовищі, тепер велика родина доїдала те, що сховали.