Розділ «Частина сьома Небо одне на всіх»

Ганна встигла заглянути під ліжко, яке брати досі тримали піднятим.

– Там одне лахміття, – сказала незадоволено Ганна. – Ходімо звідси!

Вона переступила через стареньку, яка лежала на підлозі. Бабуся померла, так і не зрозумівши, що сталося.

Грюкнули за активістами двері. Варя невтішно плакала над притихлим назавжди тілом бабусі. Вона почувалася винною за ті вареники, які так хотіла скуштувати бабця. Варя шкодувала, що не зліпила хоч два варенички для бабусі. Тепер уже пізно. Старенька так і не дочекалася бажаного.

– Якби ж я знала, – сказала, давлячись слізьми, Варя, – то сама б три дні не їла, а зробила ті вареники.

– Не треба, доню, – глухим голосом сказав батько. – Ти думай про діточок, а матері вони вже не потрібні.

– Пробач мене, рідненька, – крізь сльози сказала Варя і розридалася.

Павло Серафимович підняв з підлоги тіло матері, поклав на ліжко, закрив покійній очі.

– Відходять Чорножукови, – сумно сказав він. – Тепер я найстарший у родині.

…Бабцю Секлету поховали на цвинтарі поруч із Михайлом. Коли Варя поверталася з похорону додому, побачила біля двору сусідку. Ониська когось виглядала, кутаючись у теплу бабусину вовняну жилетку. Хто поцупив улюблені бабусині шкарпетки, Варя не знала. Якби дізналася, що Ганька, не здивувалася б.

Розділ 65

Уже нікого не вражали смерті односельців. Селяни тепер подовгу не перемивали кісточки своїм сусідам та знайомим. Лише обмінювалися новинами: «Хто?» – «Бурлачка стара». – «А її чоловік?» – «Помер ще на тому тижні». – «Чули, що Климчиха відвезла на цвинтар одразу двох дітей?» – «Старших чи молодших?» – «Молодших. Старші ще живі». – «А кого то сьогодні Марія Славська на санчатах потягла?» – «Напевно, матір». – «Кажуть, прохачка замерзла у полі за селом». – «Та чи вона одна? Їх он скільки ходить по селах». – «І коли таке було, щоб без труни людей ховали?» – «А де ти стільки трун наберешся? Мертвим уже однаково, а живим треба якось виживати». – «Виживеш тут! Активісти і павутину по хаті позбирають, якщо знайдуть!» – «Якби можна було забрати душу, то й ту забрали б!» – «У мене й мило забрали!» – «А у мене – новий кожух. Чорти б їх так забирали!»

Такі розмови чув не раз Кузьма Петрович. Він із жалем дивився, як, знемагаючи від слабкості, люди тягли за собою санчата з тілами померлих членів родини. Вже ніхто не думав про те, щоб відспівати покійника, як годиться, й покласти у труну. Померлого загортали у стару ряднину і везли на кладовище. Гірші справи були, коли помирала самотня людина у своїй хаті і ніхто не знав про це. Кузьма Петрович не раз доповідав Бикову і Лупікову про те, що потрібно якось організувати захоронення мертвих. Зазвичай про знайдені трупи сповіщали голову сільради, він, у свою чергу, звертався до голови колгоспу. Ступак виділяв підводу, яка везла покійника на цвинтар. Із середини січня померлих стало помітно більше, тож Кузьма Петрович знову на нараді порушив питання про поховання людей.

– Буває, що за день помирає кілька людей, – сказав Щербак. – Робота голови сільради зосереджується лише на тому, щоб бігати у колгосп за підводою. До того ж почастішали випадки, коли трупи лежать у закритих хатах по тижню і ніхто не знає про це.

– Ага! Авжеж! – з місця вставив Лупіков. – Вони все знають! Не встиг хтось померти, як у хаті вже нишпорять сусіди у пошуках поживи. Тягнуть додому все, що погано лежить: і залишки їжі, і посуд, і постіль, і одяг. Тільки й думки: що б поцупити?

– Вважаю за доцільне, – продовжив Щербак, не звернувши уваги на недоречну репліку Лупікова, – організувати правлінням колгоспу поховання людей.

– А конкретніше можна? – дещо нервово спитав Биков.

– Потрібно призначити колгоспника на цю роботу, щоб він перевіряв хати, з яких не виходять люди. Треба виділити підводу, на якій би він робив об’їзд вулиць, виявляючи покинуті трупи. Нехай ця людина копає могили і займається похованнями. Не можна допускати, щоб померлі лежали на вулицях.

– Добре, – напрочуд легко погодився Биков. – Кого з колгоспників пошлемо на таку роботу? – звернувся він до голови колгоспу.

– Одразу важко сказати, – Ступак підвівся. – Колгоспники не хочуть іти на роботу, доводиться кожного виганяти силою. А тут така робота…