Розділ «Частина сьома Небо одне на всіх»

– Заборонено! Тільки й чути: заборонено, не можна, ти маєш сплатити. Уже в печінках сидять!

– А як там твої свекри?

– Стара лежить. Напевно, скоро Богу душу віддасть, – повідомила Ольга. – Віриш, іноді думаю, що краще було б, щоб вона швидше померла – на одного їдока менше стане. І гріх так думати, а лізе таке в голову.

– А Олеся? – запитала Варя. – Живемо поруч, а бачимося рідко. Я й досі не зізналася батькові, що Йосип її побив за те, що прийшла на похорони бабусі.

– Скотина той Йосип! – сказала Ольга з обуренням. – У них тепер вдома всього вдосталь. Ониська купається в достатку як сир у маслі. Якось Олеся вкрала трохи борошна, принесла мені у вузлику, щоб ніхто не знав, а вдруге не вдалося. Помітила стара відьма, доклала Йосипу, той добряче відлупцював дівчину. Тепер нікуди з дому її не відпускають.

– Одарка як там? – поцікавилася Варя.

– Двох дітей поховала, а ще ж четверо на її шиї. Нема ні корови, ні кози, ні хліба. То як їй, гадаєш? Побачила б ти Одарку – не пізнала б! Де й поділося пишне тіло! А пам’ятаєш, які груди у неї були? Тепер два порожніх мішечка теліпаються.

– Олю, а правда, що зараз часто у жінок на спідній сорочці чисто, нема крові?[28]

– Так, – ствердно кивнула вона, – коли жінка виснажена, то немає. А як там твоя подруга Марічка? – поцікавилася Ольга.

– Не дуже, але якось іще тримається. Вона все ще чекає на Павла, сподівається, що він повернеться і врятує їх від голоду. А від нього жодної вісті, хоча повинен уже був дістатися нового місця.

– Міг і загинути десь, – сказала сестра, – могли й заарештувати, а міг просто покинути, щоб самому вижити.

– Так тут залишилася його дитина.

– Може, й повернеться. Чому ми все про когось говоримо? Давай поміркуємо, як нам вижити, – запропонувала Ольга.

Розділ 67

Павло Серафимович вийшов з дому і першого побачив чоловіка – біля свого двору стояв Костянтин. Чорножуков привітався із сусідом і, хоча не дуже вірив у прикмети, подумав, що то добрий знак – помітити першим не жінку, а чоловіка. Павлу Серафимовичу й справді пощастило. Він випадково зустрів Щербака на вулиці, поздоровкався.

– Кузьмо Петровичу, – звернувся, як годиться, – у мене до тебе є велике прохання, – сказав одразу.

– Яке ж? – спитав він.

– Скрута у нашій родині, велика скрута! Хліба не лишилося ні граминочки, а у мене діти, онуки – усі голодують, – пожалівся чоловік.

– Вірю, Павле Серафимовичу, – зітхнув Щербак. – Усюди таке коїться. Чим я можу тобі допомогти?

– Хотів був поїхати в Росію, поміняти речі на борошно. Чи правда, що там нема голоду? – стишивши голос, спитав чоловік.