Розділ «Частина сьома Небо одне на всіх»

На її думку, єдиним порятунком був обмін речей та одягу в Росії. Кілька разів вона закидала натяки Варі та батьку, але сестра вагалася. Знову прийшовши за своєю порцією молока, Ольга повернулася до розмови про обмін.

– Чула від людей, що в Росії можна виміняти полотно на борошно, – почала вона. – Звичайно, багато не дають, але дещо можна взяти. Знайома Одарки із сусіднього села розповідала, що за велику шальонову[26] квітчасту хустку дають мисочку борошна. Воно, звичайно ж, небагато, – розмірковувала Ольга. – У добрі часи такого не було, а зараз миска борошна – життя на кілька днів для цілої родини. Міняють на борошно навіть пари жіночого одягу,[27] я вже не кажу про вибілене полотно.

– Олю, ти ж бачиш, що коїться, – зауважила Варя. – Випадок з Іваном…

– Так ті банди чатують на здобич під мостами та у лісах навколо сіл, – перебила її Ольга. – Дорога в Росію вільна від грабіжників, бо вони не дурні – знають, що туди везуть ганчірки. Навіщо вони їм?

– Але ж звідти везуть харчі, – зауважила Варя.

– Усе одно тими дорогами можна проїхати! – не заспокоювалася Ольга. – Головне – обійти озброєні кордони. НКВСники страшніші за бандитів, та й то багатьох настрахають і відганяють до домівки. У мене є хустки – і червоні, і жовті, і зелені, великі і малі, полотно валяється у скрині без діла, хіба що ним обмотатися та лягати на підводу Пантьохи.

– У мене теж такого добра вистачає, – сказала Варя і додала: – Поки що. Гляди, дадуть наказ про вилучення і полотна.

– Ось і я про те ж! Пропаде все, а ми з голоду попухнемо. Я б сама поїхала поміняла хоч трохи, але на чому? Виїхати поїздом неможливо – у Росію не пускають. Чоловіки заскакують у вантажні вагони на ходу потяга. Гине багато, бо то дуже великий ризик, але краще вже спробувати, ніж померти від голоду. Я не зможу на ходу заскочити, тим паче з речами, – сказала сестра, – а коня нема.

– Слухаю я вас тут, дівчата, – втрутився в розмову батько. Він зробив машинку Сашкові і знову щось почав майструвати, – і прийшла мені одна думка.

– Яка? – майже в один голос запитали сестри.

– Зараз я збігаю в одне місце, – сказав батько, – скоро повернуся, і тоді дізнаєтеся.

Батько кудись пішов, а сестри сиділи на лавці, спостерігаючи, як Маргаритка бавиться з кішкою. Кішка Маша стала схожа на скелет, обтягнутий шкірою із шерстю, що тепер негарно стирчала в різні боки. Дівчинка схопила кота за хвіст, який із пухнастого перетворився на щурячий, почулося невдоволене: «Мн-я-я-в!». Маргаритка злякано відсмикнула ручку.

– Не чіпай, бо подряпає, – попередила Варя. – Краще пограйся з нею «мишкою».

Дівчинка почала бігати з котушкою, причепленою до мотузки, запрошуючи кішку до гри, але Маша лише кілька разів ліниво торкнулася лапкою «мишки» і підійшла до господині. Кішка потерлася об ноги Варі, потім сіла напроти неї і, дивлячись прямо в очі своїми великими жовтими очима, жалібно занявкала.

– Що тобі дати? – Варя погладила кішку. – Крапля молока вранці і шматочок хліба увечері – оце і все! Більше нема нічого.

Кішка знову занявчала, випрошуючи поїсти.

– Будеш нявкати – вижену на вулицю! – попередила Варя.

– Маша буде спати зі мною? – запитала дівчинка.

– Якщо буде чемно себе поводити і не нявчати, – пояснила Варя.

Дівчинка погладила кішку.