Розділ «Частина сьома Небо одне на всіх»

– Знаю, але я повинен повернутися, – сказав він. – У моїх руках не одне життя. Дякую тобі!

Павло Серафимович прийшов додому з доброю новиною і підводою з конем.

– Дівчатка, відкривайте свої скрині, – сказав він, – я їду в Росію!

Варя на радощах розцілувала морду Буяна. Кінь пізнав колишню хазяйку, почав тицяти губи у її долоні. Не витримала Варя, принесла йому грудочку цукру, вирішивши, що віддає свою порцію.

Батько на сани простелив соломи, приніс у рядні сіна.

– Довелося пограбувати Ласку, – сказав батько, але що поробиш? Потрібно ж коня годувати, і не один день.

– Батьку, я поїду з вами, – заявив Василь, повернувшись від своїх батьків.

– Виключено! – категорично заявив Павло Серафимович.

– Не можна одному вирушати у таку дальню дорогу, тим паче взимку, – наполягав зять.

– А Варя? Як вона сама, з дітьми?

– Якось переб’ється кілька днів.

– Ти гадаєш, що вона впорається і з дітьми, і з твоїми батьками? З ким залишати вдома дітей? Ти ж чув, що дітей крадуть і їдять? А якщо з нами обома щось трапиться у дорозі? Вона ж залишиться зовсім одна! Ні, ти повинен була вдома, щоб про них дбати. Я хочу бути впевненим, що Варя не сама.

Врешті-решт Василь погодився. На сани наклали вибілене домоткане полотно, вишиті сорочки, нові спідниці Варі, вишивані рушники, хустки. Накрили все старими ряднинами, присипали сіном.

– Я наллю вам у пляшку молока на дорогу, – сказала Варя батькові, – покладете за пазуху, щоб не замерзло. Трохи хлібця врізала, – подала загорнутий у ганчірку окраєць.

– Молоко не візьму, – категорично заявив батько. – Доїду до криниці Данила, там води нап’юся. А хліб заберу.

– Я ще й кілька варених картоплин вам дам, – пообіцяла Ольга.

Василь збирався заїхати з батьком до Ольги, щоб та віддала свої речі для обміну, а потім провести його за село. Він із Ольгою вийшов надвір, у хаті залишилися батько з Варею.

– Тільки не здумай плакати, – батько підійшов до доньки, усміхнувся. – Ти, Ластівко, тримайся, – сказав він лагідно, – я повернуся. Обов’язково повернуся. Діточок бережи, дбай про них.

У Варі в горлі застрягла грудка. Батько ніби прощався, даючи настанови. У неї затремтіли губи, на очі навернулися сльози, але вона зуміла опанувати себе і навіть усміхнутися.

– Ось так уже ліпше! – сказав батько. – Пам’ятай, що ти у мене найкраща!