Розділ «Частина сьома Небо одне на всіх»

– Аякже! – впевнено сказала бабця. – У нас завжди багато хліба! Чорножукови – добрі господарі. Є і хліб, і борошно, і… Надю, ти знову мені не наліпила вареників? Скільки можна просити?! – бабця повела безколірними, вицвілими від старості невидющими очима.

– Не дають вареників? – допитувався Лупіков, а Пєтухов ледь стримував себе, щоб не пирснути сміхом.

– Ні! Прошу вже кілька днів, – пожалілася бабця, – а їм ліньки! Я хочу вареників з картоплею і шкварками.

– У вас і картопля є? І сало? – продовжив Лупіков.

– Усе є у нас! – відповіла ствердно жінка.

– І де лежить хліб? – Лупіков нахилився ще нижче, щоб добре почути сказане.

– Може, досить знущатися над жінкою, яка вже несповна розуму? – втрутився у розмову Павло Серафимович.

– Хто несповна розуму? – перепитала старенька.

– То не про вас, – награно увічливо відповів чекіст. – Так де хліб?

– Як де? У коморі!

– Комори нема вже. Де тоді може бути хліб? Його сховали?

– Значить, таки сховали. Злодіїв розвелося багато, – стишеним голосом повідомила вона, – працювати не хочуть, а красти чуже добро навчилися.

– Згоден із вами. То ж де схованка?

– Може, у хліві? Чи у корівнику? Треба спитати у Павла.

– А ви не знаєте, де?

– Треба Надьку спитати, – пошепки сказала старенька. – Вона повинна знати. І передайте їй, щоб сьогодні на обід хоча б два невеличкі варенички мені зробила. Чи мені багато треба? І обов’язково зі шкварками! Як перед смертю хочеться!

– Обійдешся! – зі злом кинув розлючений Лупіков. – Ти диви! Вареничків їй хочеться!

– Якщо говорить про вареники і шкварки, – втрутилася Ганна, – то це означає, що живуть вони не бідно. Стара б не стала просити те, чого їй не дають.

– Лише прикидаються бідними! – додав Пєтухов. – А самі вареники жеруть!

– Самі їдять, а мені не дають, – жалібно промовила старенька.