Розділ «Частина сьома Небо одне на всіх»

Щербак мовчки підвівся, кивнув усім «Бувайте!» і поспішив додому. Чому ніхто його не чує? Чи не хоче чути? Чи причина у ньому самому? Щось не зрозумів? Але ж люди у селі справді почали вмирати від голоду. На хуторі Надгорівка спорожніли вже дві хати з десяти. І чому не йде з голови почуте від одного колгоспника: «Прийди, Сталін, подивися, як колгоспи розжилися – хата раком, шопа боком, ще й кобила з одним оком»?

Розділ 63

Марічка зайшла до Чорножукових. Варя не бачила подругу з тиждень і ледь її пізнала. Молода жінка схудла, зблідла і змарніла, вона насилу переставляла ноги. У родини Мовчанів відібрали геть усе. Ті крихти харчів, що залишилися не знайдені активістами, вони ділили на всіх.

– Їмо раз на день, – пояснила Марічка, – щоб хоча б не померти з голоду. Мати вже не підводиться з ліжка – нема сили. Чи то від недоїдання, чи від того, що п’є багато води, щоб не так хотілося їсти, у неї сильно набряк живіт. Сама стала така худюща, аж страшно дивитися, а ноги повні, пухлі. Литки так рознесло, що шкіра не витримує і лопається. Подивилася я сьогодні на її ноги і жахнулася, – розповідала Марічка. – Із тріснутої шкіри почала текти сукровиця.

– Який жах! – промовила вражена почутим Варя. – А як же Сонечка?

– У мене пропало молоко, – тихо мовила Марічка. – Те, що ти давала, я їй згодувала. Залишилося трохи буряків, тож варю їй на воді і тією солодкою водичкою напуваю. Є ще кілька гарбузів. Відварю шматочок, замотаю у марлю і даю смоктати дитині. Чомусь багато плаче, – пожалілася Марічка. – Чи то від такої їжі животик болить, чи, може, хворіє – не знаю.

– Я тобі ще дам глечик молока, – сказала Варя. – Тільки так, щоб Василь не дізнався, бо в нього батьки теж голодують.

– То залиш собі. Ми якось переб’ємося тим, що є.

– Нас не врятує невеликий глечик молока, а Сонечці зможе допомогти, – сказала Варя. – Ти тільки одразу багато не давай, розведи з водою і закип’яти, – порадила вона подрузі.

– Добре. Спасибі тобі, – подякувала Марічка. – Ми знаєш, що вирішили?

– Що?

– Поїде Павло у Сталіно, туди, де вони жили раніше.

– Навіщо?

– Якщо пощастить, то влаштується у місті на роботу, буде отримувати хліб, тоді забере нас усіх до себе.

– А де там жити?

– Люди копають землянки і живуть якось, – пояснила Марічка. – Краще вже жити у землянці, ніж померти у власній хаті голодною смертю.

– А ти впевнена, що він повернеться за вами? – обережно запитала Варя.

– Я знаю, що він мене не кохає, – сказала Марічка, – але зараз мова йде вже не про любов, а про життя. Впевнена, що він не залишить свою дитину.

– А як він без паспорта, без документів поїде?

– Буде нишком пробиратися ночами. Як і на чому йому їхати? – гірко посміхнулася жінка. – Пішки піде.