Розділ V

А Ейрін зненацька відчула щем у грудях. Малою вона, як і всі дівчатка, гралася в наречену і мріяла про чарівного принца, проте, подорослішавши, почала розуміти, що заміжжя істотно обмежить її особисту свободу, яку вона цінувала понад усе. А коли в неї виявили Відьомську Іскру, Ейрін нарешті позбулася страху перед втратою свободи, їй відкрилися нові, неосяжні обрії, та водночас вона усвідомила, що деякі радощі життя, такі звичні й природні для простих людей, стали для неї недоступні. Зокрема, вона ніколи не пізнає кохання чоловіка, не народить і не виховуватиме дітей, а єдина жінка, що називатиметься її дочкою, з’явиться на світ лише після її смерті…

Здогадавшись, що коїться в Ейрін на душі, Шайна лагідно стисла її долоню в своїй і сказала:

— На жаль, ніщо не дістається задарма, за все доводиться платити. І це — частина нашої платні за могутність. Тут нічого не вдієш.

— Ну, ви двоє ще можете передумати, — зауважила Етне. — Час поки є. А от я вже справді нічого не вдію. Та й Мораґ навряд чи витримає шок від втрати Іскри.

— І не збираюсь витримувати, — пирхнула Мораґ. — Передовсім, я й у гадці не маю утнути таку дурницю. Жоден чоловік не вартий того, щоб позбутися через нього Іскри. А якщо зі мною трапиться таке нещастя, як із бідолашною Ґвен, то хай краще я відразу помру, ніж доживатиму вік відьмачкою… Тьху-тьху, щоб не наврочити!

А от Етне, як здалося Ейрін, не дотримувалась такої категоричної думки. Можливо, вона й хотіла б перетворитися на відьмачку, завести сім’ю, дітей, але для неї було запізно. З плином часу відьми так міцно зживаються зі своєю Іскрою, що її втрата стає для них фатальною. За словами Шайни, найстаршій відьмі, яка вціліла після розриву з Іскрою, було п’ятдесят шість — та й то це радше був щасливий виняток. Цілком безпечним вважався вік до тридцяти років, далі ризик поступово наростав, а в п’ятдесят смерть ставала практично неминучою. Саме тому так рідко з’являлися відьмачки: ті, хто ще міг позбутися Іскри, надто цінували її, а ті, що переситилися відьомським життям і воліли б спробувати іншого, вже не мали такої можливості…

Вінчання пройшло піднесено і врочисто, превелебний Еван виголосив дуже гарну й зворушливу напутню промову, та все ж при цьому не втримався від шпильки на адресу відьом. Коли говорив про найголовніший обов’язок жінки бути берегинею домашнього вогнища, дбати про чоловіка та дітей, то осудливо зиркнув у їхній бік, тим самим підкреслюючи, що ось ці конкретні жінки нехтують своїм призначенням і порушують Дивову волю. Втім, Ейрін була рада, що цим усе й обмежилося і панотець не висловився відвертіше, як робив це впродовж останнього місяця на кожній довнахській[4] проповіді.

Під радісне волання натовпу Лоґан аб Ріс та Ріаннон вер Ґвилім стали подружжям. На замкову площу повикочували діжки з вином та пивом, тут і там стали розводити вогнища, щоб смажити на них забитих з цієї нагоди овець та свиней для частування простого люду. Ну, а для вельмож було влаштовано бучний бенкет, що мав тривати аж до самісінького ранку.

Як і годилося, на весільному бенкеті король поступився чільним місцем молодятам, ще й пропустив поперед себе брата з невісткою, а сам сів уже після них, поруч із дочкою. Місце по інший бік від Ейрін займала Шайна; власне, там збиралася сидіти Фіннела, але принц Лаврас запросив її до себе, і вона не знайшла жодних вагомих підстав, щоб йому відмовити. За кілька днів перебування в Кардуґалі Лаврас аб Ґвилім добряче набрид кузині своїми завзятими упаданнями. Востаннє вони бачилися ще дітьми, згодом він, звичайно, чув, що Фіннела стала вродливою дівчиною, і коли мова зайшла про їхнє можливе одруження, був аж ніяк не проти цього — політичні шлюби між членами Літримського і Леннірського королівських домів, що виросли з одного коріння, давно стали традиційними. А коли Лаврас зустрівся з Фіннелою й переконався, що вона справді писана красуня, то до нестями закохався в неї. На жаль для юного принца, його почуття залишилися без взаємності — і Фіннела, і її батьки мали на оці перспективніший шлюбний союз із Ферманахом.

Старша сестра Айліш вер Нів також була присутня на бенкеті, проте сиділа в іншому кінці королівського столу, тому не муляла Шайні очі. Ейрін дуже кортіло дізнатися, яка ж чорна кішка між ними пробігла і до чого тут Бренан. Вона й раніше чула його ім’я в розмовах Етне та Мораґ, але зрозуміла лише те, що цей хлопець (чи, може, малий хлопчик) був якось пов’язаний із Шайною і зараз мешкав у маєтку її найближчої подруги, відьмачки Ґвенет вер Меган. Ейрін мала підозру, що він є меншим Шайниним братом, та це аж ніяк не пояснювало, чому Шайна така сердита на Айліш…

Коли на землю опустилася ніч, молодят зі співами та музикою провели до шлюбних покоїв. Після цього всі знатні жінки полишили весільний бенкет, щоб за давньою традицією, яка збереглася ще з часів Ферманахської Імперії, надати можливість чоловікам безперешкодно пиячити, загравати зі служницями і розважатися виступами напівоголених танцівниць. Ейрін завжди вважала цей звичай варварським, ганебним і принизливим, але сьогодні була навіть рада йому, бо почувалася надзвичайно втомленою — і не так фізично, як морально.

Оскільки для молодят відвели північну частину дівочих покоїв, Ейрін з Фіннелою було досить лише перетнути коридор, щоб опинитись у своєму помешканні. Проте й на цьому короткому відрізку шляху кузина примудрилася загубитись — а вірніше, її викрав п’яненький Лаврас і потяг на верхівку Королівської Вежі милуватися зорями. Мабуть, розраховував бодай разочок, але по-справжньому, поцілуватися з нею, однак Ейрін сумнівалася, що Фіннела, яка на бенкеті майже нічого не пила, погодиться на щось більше, ніж просто дружнє цмокання в щічку.

У своїх покоях Ейрін передовсім пройшла до ґардеробної, де з допомогою покоївки роздяглася. Присутність служниці наразі була необхідна, бо спроба власноруч зняти цю важку, вкрай незручну і водночас делікатну святкову сукню могла призвести до пошкодження швів і розриву тканини — а Ейрін не любила псувати одіж.

Утім, для однієї частини свого вбрання вона таки зробила виняток. Позбувшись корсету, який мусила сьогодні надягти і який добряче нам’яв їй боки, Ейрін люто жбурнула його на підлогу і заходилася з насолодою топтати підборами своїх черевичків.

— Більше ніколи, — примовляла вона при цьому. — Ні за які скарби. Не надягну. Цю. Кляту. Огидну. Паскудну. Штуку…

Молоденька покоївка, неабияк налякана нападом гніву в принцеси-відьми, швиденько помістила сукню до шафи і чимдуж чкурнула геть. А Ейрін, відвівши душу, наостанок копнула потоптаний корсет, відкинувши його в куток, потім роззулася, зняла панчохи, вступила ногами у м’які капці й голяка пройшла до мильні. Там уже збиралась була наповнити ванну, проте останньої миті передумала. Її дуже вабило полежати в гарячій воді й розслабитись, але ще більше тягло до ліжка. Зрештою, сьогодні вранці вона милася, тому зараз обмежилася лише чищенням зубів та простим умиванням, після чого подалась до спальні, надягла нічну сорочку з тонкого батисту і вклалася в уже розстелене ліжко.

Гасити світло Ейрін поки не стала, а взяла з шафки грубезний зошит, що своєю товщиною та цупкою палітуркою, оправленою в шкіру, швидше нагадував книгу — щоправда, з чистими сторінками. На обкладинці маґічним способом було витиснено золоті літери:

Відьомське Сестринство ХРОНІКИ РОДУ О’ЕЙРІН Том Перший

Цей зошит учора подарували їй Шайна, Етне та Мораґ. Такі зошити були в усіх відьом, вони передавались у спадок за лінією Іскри, і Ейрін пощастило стати першою — матір’ю-засновницею нового відьомського роду.

Вона відкинула обкладинку. На першій сторінці було написано:

ЕЙРІН ВЕР ҐЛЕДІС Народилася 27 белтена 1679 М. Д.

У наступному рядку хтось у належний час вкаже дату її смерті — та це буде ще нескоро. Перегорнувши сторінку, дівчина стала перечитувати написану охайним Шайниним почерком передісторію: про народження Ейрін, про її кровну рідню і про те, як сестра Доріс вер Мирнін виявила в неї Нову Іскру. Шайна вклалася рівно в одну сторінку, зазначивши насамкінець, що перебіг перемовин із королем Келлахом аб Тирнаном є темою відповідного розділу в хроніках роду О’Мейнір.