Розділ «VІІI. Такаманохара»

Мертва голова Кременчука кліпнула незрячими очима.

— Для спостерігача в точці В він буде вічно линути із права наліво…

— Крчуче, — пискнуло межізор‘я голосом Нкси, — я додому хочу… Дуже хочу!.. — …а в точці Е — навпаки.

— Квіз-з-затц-ц-ц хедер-р-рах-х-… — моторошно зарипів простір.

— Якщо ж ми опинимося всередині петель Метавсесвіту, то в петлі С простір кружелятиме за годинниковою стрілкою…

— Радій, Єресіарху, прагнено радій! — заволала з далекого далеку Корнелія. — …а в петлі D знову ж — навпаки. — Ігорю, де ти, Ігорю? Я чекатиму, чекатиму на тебе! — з таких само безодень почувся схлип Румати. — І, врешті решт, в області F всесвіт з точки зору спостерігача збігатиметься в одну точку.

— Ш-ш-ш-ш… — повільно сколапсувало щось у вухах капітана.

— Таким чином, товариші, поведінка тієї чи іншої ділянки Метавсесвіту залежить лише від нашого місцезнаходження в ньому.

— Але всі ми маємо беззаперечне право на визначення цього самого місцезнаходження, — знову сумно-сумно вклинилася Сніжана. „Доня! Донечко!..” — хотів було вигукнути Богдан, але язик в мертвій голові не бажав рухатися без зв‘язків із замордованим тілом. Лише в очах від напруги боляче закружляли неонові вісімки метавсесвітів.

— Сніжа-а-ано!!! — затіпалося в одному з них закривавлене тіло.

— Ги-ги-ги, — знову хихотіли комахоголові і по шматках, по клаптях витягали Кременчука зі зруйнованого зорельоту. І Сонька Такаманохара допомагала їм. І складалося враження, що вони вже давно знайомі одне з одним. І саме тому він не хотів, не хотів знову опинятися на борту чергової літаючої тарілки. Він хотів лише одного: щоб його залишили у спокої. У вічному спокої. Бо ніхто й ніщо не могло допомогти йому повернутися до тих країв, де його усміхнене й ще молоде та трохи наївне обличчя відображується в очах маленької донечки.

— Сніжа-а-анко!!!

— Тихо, Богданчику, тихо! Заспокойся! — схвильовано прозвучало в непроникній темряві, що знову огортала його, і легесенька жіноча долоня лягла на розпашіле чоло. — Це знову лише марення, марення. Не хвилюйся. Тобі не можна хвилюватися.

В темряві щось зашурхотіло, а потім зойкнуло бандурною струною.

— Нксо! — роздратовано зашепотів жіночий голос. — Скільки можна бандуру за собою по палаті тягати? Залиш її.

— Я не тягаю. Я вчуся. Я точно знаю, що Ігр був радий, якщо б я навчився.

— Та вчися, вчися! Але ж не в лікарні.

— Залиш його, Сонько, — Богдан вже остаточно прийшов до тями, намагаючись знайти своє місцезнаходження в цілковитому мороці. Місцезнаходження було на ліжку, що нудотно пахло ліками і чомусь морською сіллю. — Залиш, — повторив. — Нехай грається. Хоч одна жива душа поруч.

— А я що, нежива?!

— Я ще не визначив. Втім… Не ображайся… Це, мабуть, я неживий. І іншого статусу не заслуговую.