Розділ «VІІI. Такаманохара»

— Шипить, паскуда.

— Не ліз! Не ліз, кажу, до неї!

В кінцівках Нкси слабко заворушився скафандр Кременчука, в який піррянин учепився щосили, боячись відлетіти кудись убік. Літати в невагомості крчовник не бажав жодним чином. Не для польотів цих дурнуватих був крчовник створений великим Язн Дальтом, допоможи та врятуй мене Світла Мта!

— Що там у вас? — лише й спромігся пискнути.

— Та біс його знає, — напружено відгукнулася Такаманохара. — Якийсь згусток світловий літає довкола нас. Наче вивчає.

— Ш-ш-ш-ш…

— Та блискавка це!.. — Зоребор явно намагався приховати розгубу.

— Знаєш, Ігорю, — голос Соньки здавався не менш розгубленим, — давай-но до зорельоту повернемось. Нехай воно тут крутиться… І повільно… повільно… Не треба ривками.

Нкса побачив, як в кінці коридорного тунелю виникли дві цяточки: дівчина з хлопцем поверталися до нього з капітаном. А Кременчук раптом знову заворушився і спитав безбарвним голосом:

— На що та блискавка ваша схожа?

— Ш-ш-ш-ш…

— Н-ну… — протягнув десь Зоребор. — Куля така…

Рухається спіралями…

— Бузкового кольору?

— Так. — Іскри фіолетові довкіл розсипає?

— Так… так… — два голоси злилися в один, а потім з них виокремився Соньчин: — Ти що, Богдане, бачити потроху починаєш?

Цятки двох космоциклів, не дивлячись на їхню невеличку швидкість, зростали на очах. За ними на синявій плямі розгоралося якесь непевне блідо-фіолетове сяєво.

— Ги-ги-ги… — зненацька зовсім по-дурному загиготів Кременчук і Сонька від того ледь не вивалилася з сідла космоциклу. — Бачити їй, розумієш… А навіщо, навіщо мені щось бачити? Не набачився, чи що? Ги-ги-ги… Я вже всього вдосталь набачився-надивився. Не кортить більше. І, взагалі, от тепер ми вже точно до Землі не дістанемося. І правильно.

— Що правильно, що? — Сонька додала швидкості і миттєво значно випередила Норильцєва. А той, навпаки, для чогось пригальмував свій апарат, стривожено обертаючись через плече.

— Все… Все правильно, — голос капітана зненацька став змореним-змореним. — Дарт Вейдер це, Дарт Вейдер…