Розділ «VІІI. Такаманохара»

Слова явно носили запитальний відтінок. І Кременчук чомусь майже не здивувався, почувши, врешті решт, відповідь на них:

— Моро хо тосо. Сохіка ру цу. І ця відповідь явно належала Такаманохарі.

— Цуй сонь… цуй сонь… цуй сонь іа… — захвилювалися голоси і капітанові чомусь здалося, що ледь задушливе повітря скафандра наповнилось вологими пахощами дніпровських берегів.

— Ну то й що? — врешті решт, безбарвним голосом запитав невідомо в кого Кременчук. І відразу знову настала тиша, яку лише десь за хвилину знову сколихнув гранично напружений голос Такаманохари:

— До нашого борту наближається корабель, капітане. Все нормально, капітане. Вважай, капітане, що ми врятовані.

Вони наближалися, наближалися до нього — людиноподібні істоти з головами комах: великими фасеточними очима й вусиками антен. Вони ворушили жвалами мікрофонів, хапали за кінцівки його випнуте тіло і з електронним гиготінням роздирали його на тріпотливі й охоплені жахливим болем частини, розкидаючи потім їх по усіх здичавілих, переповнених криками, хрипами та зойками, всесвітах.

Закривавлена ліва нога швидко оберталася поміж зірок, що линули перед нею із права наліво.

Зламана права нога в іншому всесвіті вказувала рожевим уламком кістки на сузір‘я, що пересувалися навпаки — зліва направо.

Вивернуті руки з потрощеними пальцями, усі в роях камуфляжного лахміття, крутилися кожна разом зі своїм світом: одна за годинниковою, інша — проти годинникової стрілки.

А усе громаддя зірок та галактик навалювалася на нього усією своєю величезною масою, що збігалася до однієї, малої до зникнення, точки. І в цій точці тіпалося його обезголовлене тіло.

Сама ж мертва голова, в міліцейському — ще радянського зразку — кашкеті з порепаним козирком, гранично вибалушивши порожні очі, рухалась кудись у невизначеному напрямку разом з усім буденним всесвітом, що вже мільйон мільйонів років схарапуджено розбігався від неї водночас в усі боки. Далекі зірки не витримували цієї гонитви, остигали, перетворювалися на далекі дзеркала і ментовська кебета зненацька відображувалась в них міріадами відображень поряд з такою ж кількістю відображень інопланетних істот класичного „розвелльского” типу.

— Він так нічого й не зрозумів, — сказала одна з інопланетних голів голосом Зоребора.

— Він зрозуміє, обов‘язково зрозуміє! Дайте йому час, — заблагала інша голосом Сніжани.

— Я просто не встиг йому доказати, — кахикнула третя баритоном Дар Ветера. — Я показав йому вісімку Метавсесвіту, але не роз‘яснив руху будь-якого зі всесвітів, що його складають. Вірніше, не руху, а… Істота з голосом Дар Ветера змахнула рукою і поміж зірок-дзеркал виникло знайоме зеленкувате, але величезне — в десятки галактик розміром — зображення стрілчастої вісімки. Тієї самої, яку малював кременчуканин свого часу на борту своєї „Софії”. Але тепер до малюнка були внесені певні зміни, через які він виглядав наступним чином:

— Ми з вами знаходимось на самій вісімці, — в лункому баритоні Дар Ветера ковзнули менторські нотки, — і тому не помічаємо її руху. Ми лише відображуємо усі всесвіти, що існують навколо.

— Це дуже важко, татку, — зітхнула десь Сніжана, — відображати усе, намагаючись самій відобразитись в усьому.

— Ги-ги-ги, — загиготіли невидимі комахоголові.

— Цить ви! — гарикнув Зоребор і гигикання миттєво припинилося.

— Але, — продовжував Дар Ветер, не звертаючи уваги ані на що стороннє, — уявимо, що ми знаходимось в просторі А.

З цієї точки огляду нам здаватиметься, що Метавсесвіт розбігається.