Розділ «VІІI. Такаманохара»

— Та який же це Дарт…

— Він самий то і є. Він з тих небагатьох, що спромоглися на польову форму життя перейти. Він її мені ще на Зорі Смерті демонстрував. Дивно: життя всередині смерті. Ігор вже майже зупинив свого космоцикла й розпочав повільно розвертати його на місці. Бузкова куля, спіралями обертаючись навколо стінок коридору та розсипаючи довкіл іскри, наближалася до них. В мікрофонах чувся шерхіт радіоперешкод, який час від часу згущався у суцільне важке шипіння:

— Ш-ш-ш-ш…

Електратор! Точно — електратор!.. В Соньки раптово відпали всі сумніви і вона рвучко загальмувала, розвертаючи космоцикл майже на місці та й прикриваючи ним крчовника з капітаном. А усіх їх прикривав собою Зоребор Сталева Десниця, чий апарат в мерехтливому світлі плафонів очікував наближення… Чого наближення?.. Ще однієї форми життя? Або незмінного змісту смерті?

— Ш-ш-ш-ш… — Ігорю, назад! Здай назад!

— Ш-ш-ш-ш…

— Послухайте, Соню, — раптом ворухнув губами Норильцєв, до болю стискаючи кермо космоцикла, — звідки у вас прізвище таке цікаве?

— Яке таке прізвище?! — не зрозуміла дівчина й вибухнула: — Ти мені зуби не заговорюй! Кому кажу — назад руш!

— А „Такаманохара”, — не звернув уваги на її тон Ігор, напружено вдивляючись в кулю, що трохи уповільнила свої спіральні рухи. Наче до останнього кидка готувалася. — Воно мені відразу якимсь знайомим здалося. А нещодавно ось пригадав… Коли ми в нашому „Оріоні” до якоїсь там рольової гри готувалися, то міфологію різних народів світа вивчали… І саме тоді надибав я інформацію про те, що Такаманохарою звалася чарівна небесна країна давніх японців. „Японців? — подумав Кременчук. — Ну, звісно ж, японців!” А вголос мовив:

— А Мамая ти не згадав? Він тобі теж казав щось про те, що випадкові прізвиська часто перетворюються на реальні символи.

— Це ти про руку? — Норильцєв вже майже не відчував своєї ртутної кінцівки, все дужче й дужче стискаючи кермо.

— Та не вірний він висновок зробив. Бо ти все переінакшив, ще на Чоломаю не розчувши. А я поправляти не став. Не Сталева Десниця, ні. А Столева. Тобто, одна — як у ста левів. А ти…

— От воно як. — Соньці на мить здалося, що байдужість почала зникати з голосу капітана. — Але ж Зоребором ти залишаєшся? Не переплутав я?

Настала пауза. Велика й тягуча.

— Ш-ш-ш-ш…

— Ти… Ви зрозуміли? — тихо-тихо, ледь-ледь гучніше клятого шипіння видихнув Норильцєв. — Ігорю! — не витримала Сонька. І якщо вона не закричала, то лише тому, що боялася своїм криком розбурхати оте кляте кульове утворення. Чи створіння? — Ігорю, давай до мене!

Космоцикл Зоребора рушив з місця. Спочатку ледь помітно, а потім все більше й більше набираючи швидкість.

Але не у визначеному Такаманохарою напрямку.

— Побажайте мені везіння, капітане, побажайте!.. Мені зараз головне на петлю вийти, головне — на петлю вийти встигнути! — задзвеніло в Соньчиних навушниках.

— Петлю? Яку таку петлю?!? Ігорю-ю-ю!!! Ти куди-и-и!?