Розділ «VІІI. Такаманохара»

Тіло Богдана здригнулось і знову затіпалося на лікарняному ліжку, яке загойдалося під ним, наче непевне днище гумового човна. От зараз Кременчук трусне головою, розплющить заспані очі і почує насмішкуватий голос Погосяна: „Ну й здоровий ти спати, хлопче! Усю засідку прокимарів, діамантовий!” Але замість цього темряву знову хилитнув вкрай стурбований шепіт Такаманохари:

— Спокійно, Богданчику, спокійно!.. Тихіше… Не можна тобі хвилюватися, не можна. — І по тривалій паузі раптом спитала: — Слухай, що ж ти таки побачив в забралі Дарт Вейдера? Адже саме опісля цього ти й осліп. Що там було?

Капітан вкляк. Його тіло наче скам‘яніло при одній лише згадці про цю картину. Повздовжні ґрати металевої пащеки, мертвенне синюшне освітлення її нутрощів і в цьому жахливому світлі — викривлене ненавистю, знайоме до останньої зморшки, обличчя… Богдан аж застогнав.

— Що? Що? — заметушилася Такаманохара. — Тобі знову погано, знову? Це я, я винувата! Не думай, не думай ані про що! Розслабся, любий… Нксо, швидко за сестричкою гайни, швидко!

Глухо тенькнула бандура й легесеньке тупотіння зникло за межами палати.

— Не треба… — трохи запізно видихнув йому услід Богдан. — Не треба було б. Нічого не треба. Бо, мабуть, ти права, Соню, права… Бо Дарт Вейдер… Бо в Дарт Вейдера…

В нього було… В нього було моє обличчя, Соню!.. І, схопившись обома руками за голову, Кременчук тягуче застогнав та й почав розхитуватися з боку в бік:

— Моє!.. Моє обличчя!.. Зоребор… Зоребор не Дарт Вейдера знищив, а мене, мене вбив! Мене-е-е!!! Від мене тепер нічого не залишилося, нічого! Доброго — ще раніше, а поганого… Поганого — відтепер. І назавжди-и-и…

Його стогін перетворився на звірячий хрип.

— Слимак! — вдарив його жорсткий голос Такаманохари.

— Справжній слимак! Якщо Дарт Вейдер за нами з Кременчука здимів, то не знищеними залишились Дар Ветер, Мамай, Орій. Сніжана залишилася і не знищеною, і незнищенною. А ти… Хирляк!

Знову почулося легесеньке тупотіння разом з чиїмись швидкими кроками.

— Цуй сонь іа, — почувся в темряві новий жіночий голос, — хіон тай сі? Коро коса на. Марон ай.

— Зараз, зараз, — відгукнулася дівчина. — Зараз піду.

Богдане, усе твоє тривале життя щосекунди залежить лише від самого тебе. Як і життя багатьох інших, близьких і не дуже близьких тобі, істот. Ти сам — істота з вітру та хвилі, що може кинути чийсь корабель на підступні рифи, а може й перекинути його через них. Ти можеш напнути вітрила, а можеш і розчинитися до часу в глибині. Але завжди — ти чуєш: завжди! — ця глибина і це небо вагітні тобою.

— Марон ай, цуй сонь іа.

Капітанові раптом здалося, що навколишня темрява зненацька розпочала поволі світлішати. Аж трохи злякався капітан.

— Знаєш, — мовив ще кволо, але слово від слова набираючи сил та затятості, — тут мені от що тільки-но примарилося… Вісімка ота, яку нам Дар Ветер малював…

Виявляється, що якщо біля неї чи всередині її різні точки поставити, то рух всесвіту з кожної цієї точки по іншому спостерігатиметься.

Тиша, що настала після цього, ледь знову не схарапудила капітана. Але за хвилину в цій матовій тиші з‘явилася темна примарна пляма.