Розділ «VІІI. Такаманохара»

Капітан космічного плавання

Кричати Сонька вже не боялася, бо Норильцєв, на граничній швидкості спрямував свій апарат просто на те, що вважалося, якщо вірити капітанові, залишками — чи основою? — Дарт Вейдера, Великого й Незнищенного.

Зоребор капітанові вірив. Зоребор вперше, не подитячому, а по-дорослому, вірив Кременчуку, втелющуючись просто у вогненну кулю і — увесь в полум‘ї та бузкових іскрах — тягнучи її за собою до виходу зі зруйнованого зорельоту.

— А-а-а-а!.. Ш-ш-ш-ш!.. А-а-а-а!.. Ігорю-ю-ю!!!

Сонька знову розвернула свій апарат і так хутко зірвалася з місця, що мерехтливий ряд плафонів миттєво злився в одну бляклу смугу. З переламаного навпіл зорельоту вони вилетіла до відкритого космосу не набагато відстаючи від Зоребора. Втім, самі поняття «багато» чи «небагато» завжди відносні.

Ось і зараз вона ще линула по прямій над величезною синьо-опуклою поверхнею планети у розводдях блідоблакитних хмар, а Норильцєв, з останніх сил щось судомно хриплячи в мікрофони, вже закладав таку круту петлю, що мав би просто вивалитись з сідла. Але не вивалився. І разом з апаратом, на величезній швидкості, посунув просто на обшивку зламаної голки «Софії».

— Ш-ш-ш-ш!..

— Куди-и-и-и!?! — загорлала Сонька, закладаючи і свій карколомний віраж для того, щоб перехопити хлопця. — Вбік давай, вбік! Розіб’єшся!!!

— Ш-ш-ш-ш…

— С-сама наз-зад… — голос Норильцєва рвався пекучими судомами, наче він згорав, згорав у бузковому полум’ї і ніяк не міг остаточно згоріти, увесь обпалений болем і ще чимось, для чого поки що не було винайдено слів. — Наз-зад, Соню! Не наближайся, не наближайся!.. За нас, за Едгара Фрунзіковича, за Румату! Румато-о-о-о!!! А ампутовані крила за спиною й досі печуть… Ні, не печуть, не печуть вже! Вони відростають… А ти, ти отримуй, суко-о-о!!! І лише зараз, разом з цим горловим криком, вивернутим назустріч усім небезпекам усіх таємничих світів вкупі, Такаманохара зрозуміла задумку хлопця. „Перетворюють матерію на вакуумну піну, — казав Дар Ветер. — Це стан майже цілковитого небуття”.

— Ні-і-і-і!.. — у відчаї загорлала вона, вивертаючи кермо космоцикла, аби не втрапити під залп гармат антиметеорного захисту.

А чоловік з гордим лицарським ім’ям Зоребор Столева Десниця, нащадок легендарних оріїв-орачів Ігор Норильцєв — землянин з українського міста Гременець, відвертати не став, щодуху несучись просто на срібну стінку обшивки кременчуцького зорельота, яка швидко зростала перед ним, закриваючи собою і поверхню планети, і зірки, і увесь цей загадковий всесвіт. Всесвіт, на розгадування якого вже не залишалося часу. А Соньці здалося, що він раптом завмер разом із синьою планетою, зануреною в нього, а потім вивалив на космоцикл, охоплений бузковим полум’ям, помаранчевий стовп жаского випромінювання.

В навушниках стало тихо-тихо. Раптово і на тривалий час. Тунель коридору занурився в синявий морок: останні енергетичні запаси корабля були викинуті на цей постріл.

Нкса обіруч учепившися в скафандр Кременчука, разом з ним повільно обертався в темряві мертвотного кольору. Чи то ця темрява тужно оберталася навколо їх?

А Сонька, вимкнувши рушій космоциклу, по інерції линула за прозорою світловою хмаркою, що поволі танула в просторі, всипаному рясними зірками. Наче всотувалася ними. Ось краї хмарки вигнулися кінчиками довгого волосся, ось вона прийняла подобу людського обличчя, ось те обличчя всміхнулося сумно-сумно і назавжди загубилося серед сузір’їв.

В темряві коридору сліпий Кременчук, тамуючи нікому не потрібні схлипи, відкинув голову, притискаючи потилицею до скла гермошолому свого міліцейського кашкета, що вже давно звалився з його маківки.

— Прощавай… — дихнуло в навушниках. — Ні, до побачення, Ігорю… Здається, перша половина твого прізвиська була таки правильною. І, здається, ти сповна віддав свій борг. Але… Але чому така порожнеча?! Чому?!..

Чому… чому…

Повискував, майже невидимий у мороці, Нкса.

А потім в просторі щось змінилося. Він начебто поважчав, наповнившись ледь чутним шурхотом. Шурхіт зростав, злипався у звуки, які, в свою чергу, перепліталися в незрозумілі слова:

— Ко то моро? Ну ра? Ко то цо моро ра?

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Капітан космічного плавання» автора Кацай О.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „VІІI. Такаманохара“ на сторінці 7. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи