Розділ «VІІ. Кременчук»

— Нічого, — пискнув той. — Нічого, друже. Набагато краще, ніж раніше. От тільки…

— Тільки?

— Тільки темрява дошкуляє. Ти ж знаєш, як я до неї ставлюся. А тут, тільки-но кращає трохи, так і мерхне усе навкруги.

— Ага, мерхне, — вклинився раптом Кременчук. — Якби не мерхнення оте, нас би, мабуть, вже й у списку живих не було.

Усі члени екіпажу „Софії” дещо розгублено втупилися в капітана. А той вже ляскав кашкетом по своєму камуфляжному комбінезону, вибиваючи з нього іскристу пилюгу.

— Ну, чого вирячилися? — запитав. — От ти, Сонько, скажи, чи зміг би Нкса живим залишитись в нормальних умовах, якби його в тих самих умовах отой Дарт Вейдер та потоптав би отак ненормально?

— Н-ну… нанороботи… допомога…

— Ага. Нанороботи. Вони б хлопчака за годину на ноги поставили, а між тим… Та й у Норильцєва, до речі, ніколи жодного тобі наноробота на спостерігалося.

Сонька нетямуще зиркнула на юнака.

— Розумієш, — дзеленькнув той кольчугою, — ми з капітаном з „Софії” впали. Аж он звідти, — і знічено махнув вгору ртутним протезом.

Такаманохара змірила поглядом десятиметрову відстань і пересмикнула плечима:

— А я?

— Що — „ти”? — не зрозумів Зоребор.

— Не падала вона і не топтав її ніхто, — дещо двозначно кинув капітан. — Нічого, все твоє ще попереду, — заспокоїв.

— Хоча… Хоча, згадай, як ми з орбіти усі разом завалилися.

Чи міг би взагалі опісля такої посадки хтось у живих залишитися?

— Висновок? — очі Такаманохари стали якимись крижаними.

— Не знаю ще, — буркнув капітан, припиняючи обтрушуватись й знову надягаючи кашкет. — Нічого не знаю. Сніжанка он до того ж… Дар Ветер…

— Та що це за Дар Ветер такий?! — роздратовано хитнула японка своїм синявим волоссям.

Норильцєв, врешті решт, коротко й більш детально описав ситуацію, а на завершення дещо зарозуміло додав: