Розділ «VІІ. Кременчук»

— Уявляю, — буркнув собі й незнайомець. — Він у нас в дискусах — ого-го! Грамотний, чортяка! Не те, що ми…

— Хто це «ми»? — оговтався нарешті й Норильцєв. — Як кликати-то вас, шановний?

— А Мамай, — почухав ртутну потилицю чолов‘яга. — Козак Мамай до ваших послуг, панове.

Кременчук відчув, як ноги його млосно підкошуються. І тому він ані трохи не обурився, коли Зоребор ухопив його за плече: хлопчина, очевидячки, відчував щось подібне. А ще, наскільки зрозумів Богдан, хлопець з останніх сил намагався взяти себе в руки.

— Богдане Івановичу, — звернувся він до капітана, — та що ж це воно таке коїться? Хто з нас спить і кому оце все сниться-ввижається? І все робив, робив вигляд, що галюцинації на ім‘я «козак Мамай» поряд не існує. Якби не Сніжана, капітан вчинив би таким самим робом. Але близькість доньки — нереальна, відзначав якийсь найвіддаленіший куточок мозку, близькість — чомусь надавала міцної реальності усьому неймовірному лискучому оточенню.

— Дуже приємно познайомитись, — врешті решт, повернувся репнутий козирок міліцейського кашкета до срібного оселедця, ігноруючи, таким чином, перехоплене банданом, довге волосся Зоребора. — А ви, пане Мамаю, теж не воїн? Теж дослідник?

— Угу — посміхнувся той у вуса, — розумію…

Але розвинути думку Богдан йому не дав. — І, взагалі, — спитав, — як вас-то сюди занесло, панетоваришу?

— А так саме, мабуть, як і вас. Їхав я ото степом, їхав, їхав… І приїхав.

Мамай обережно зняв з рамен бандуру і поклав її поряд із собою на склисту траву, сівши на ній по-турецькі. Саме в такій позі звик бачити його капітан на давніх примітивних, але якихось щемливих, малюнках. А в Китоврасах, пам‘ятав, в дядька Никифора, таке от видиво на усю стінку хати намальоване було. Помер дядько Нестор. І хата його, мабуть, вщент зруйнувалася. Вмирає село.

— Отож, — продовжував між тим Мамай, витягнувши люльку з бездонних своїх шароварів і запалюючи її за допомогою прадавнього кресала, — отож, їду я, значить, їду… Сонце на горі бурштином сяє… Трави теж усі бурштинові і аж дзвенять від спеки… І зненацька відчуваю, що дзвін отой якогось металевого тону набув. Слух в мене нівроку. Ага… Роззирнувся я навкруги, а ковил увесь — наче дзеркальний. Давно це було, — пихкнув люлькою. — Чи, може, недавно? — засумнівався.

— Тунель між просторами! — ахнув Норильцєв.

— Ти ще про проколювання всесвітів втни, — пирхнув Кременчук і знову звернувся до козака: — Отже, тривалий час ви тут, добродію, знаходитесь, якщо не пам‘ятаєте навіть, коли тут з‘явилися. А повернутися не намагалися?

— А для чого? — щиро здивувався Мамай. — Усілякі дива Господом нам надсилаються, аби через них ми самі себе краще вивчили. І самі собі здивувалися.

— О! — завовтузився на місці Норильцєв, який теж сів навпочіпки просто навпроти козака. — Згадується щось.

Дехто нещодавно нам теж за вивчення з навчанням торочив.

— Дар Ветер, мабуть?

— Він самий.

— Дивна людина. Все хоче помацати, зсунути, порівняти, до логіки якоїсь звести. Навіть найнелогічніше. Не розуміє, дивак, що вивчення зовнішності має ще більше заглиблювати в таїну нутрощі.

Тепер вже на місці завовтузився й Кременчук. Не звик він до таких філософій. Не потрібні вони йому були. Життя, воно має бути простим та для будь-якої думки доступним.