Розділ «VІІ. Кременчук»

— А як на мене, — наче почув його Мамай, — все в житті є доступним і простим. Чи має таким бути. Щоб серце його відчувало. І тоді ясно, що лише тоді, коли світ противиться тобі, треба його трішки зброєю повивчати-почастувати. От хоча б шабелькою цією, — замилувано погладив козак піхви своєї зброї. — Лише так! А якщо світ навпаки, горнеться до тебе, то музикою, музикою його пестити та пізнавати треба.

Або віршами. Або малярством. Тим, тобто, де почуттів більше, а ніж логіки отієї клятої!

— Тю, а це тут до чого? — не зрозумів Зоребор.

— А до того, юначе, — проникливо зиркнув на нього Мамай, — що, по-перше, світ, він і дійсно нелогічно мінливий, як я вже казав. А по-друге… По-друге, це єдине, в чому ми хоч чимось з Дар Ветером дещо сходимось. — І в чому ж ви сходитеся? — не зрозумів вже й Богдан, думаючи, втім, про щось своє і не дуже-то дослухаючись до повільної течії козацької мови.

— Ага, в чому? — вклинився й Норильцєв.

— Ну, щоб на це запитання відповісти, треба, наприклад, хоч трохи грамоту музичну знати.

— Пхе! — зневажливо пирхнув Зоребор. І раптом простягнув руку до бандури: — Можна?

Мамай таємниче зблиснув срібними очима й згідливе ледь-ледь ворухнув оселедцем, випускаючи цівку лискучого диму. А Кременчук лише скривився презирливо, подивившись на Зоребора: отой ще фанфарон!

А хлопець вже лагідно брав інструмент обома руками, змахував з нього невидимі порошинки й легесенько торкався струн, пробуючи знайти в них відгуки на ласкаві доторки своїх пальців. Струни спочатку зітхнули незадоволено, потім начебто запитали розгублено про щось, а за хвилину-другу пожвавішали якщо й не вправними, то впевненими у собі акордами. Музичний слух в Зоребора таки був ще той!

Кременчук розчув декілька акордів з Сорокової, але раптом вони дивним чином змінилися, наче розчинилися в іншій, простій, але вишуканій у своїй простоті, мелодії:

— То серце по волі з богoм розмовля, — несподівано ворухнулися губи хлопця у невластивих, здавалося б, для нього вимовляннях, — то серце щебече господнюю славу, а думка край світу на хмарі гуля…

— Орлом сизокрилим літає, ширяє, — глухувато видихнув і Мамай, відводячи вбік запалену люльку, — аж небо блакитне широкими б‘є…

— Спочине на сонці, його запитає, — несподівано навіть для самого себе кахикнув і Богдан, і вже три чоловічих голоси полинули аж ген за дзеркальний обрій по відображенням сяючих трав та курганів, — де вoно ночує, де вoно встає…6

— А нівроку, хлопці, нівроку, — розчулено закректав козак, коли стихли останні акорди бандури і останні звуки розчинилися в міріадах дзеркал. — Можемо, таки!.. То є добре, Ігорю… А те, про що ти запитував… Розумієш, Дар Ветер мені на пальцях довів, що якщо діапазон світлових хвиль — про акустичні поки не йдеться — прийняти за одну октаву, то…

— То?.. — видихнув юнак, а капітан ледь насмішкувато подумав, що спілкування з мандрівним вченим для мандрівного музики виявилось дуже корисним: он яких…

— То?..

— То повний діапазон коливань цього світу має простиратися не менше, ніж на півсотні октав. Отакий от, брате, спектр. Не той, що ми бачити можемо. А тепер візьмемо музичні коливання…

— Ну той й що? — нетерпляче перебив його Кременчук, якому ці музичні та інтелектуальні вправи почали вставати поперек горла. — Що це доводить?

— Та нічого особливого, — знизав широченними плечима Мамай. — Просто будь-який світ музику собою уявляє.

Чисте, так би мовити, мистецтво. Велике мистецтво, велику музику. Музику душі. І саме з неї народжується будь-яка наука.