Розділ «V.Арракі»

Звісно, усе це — теоретично. Бо принцип дії зброї потребував випробування в польових умовах. Але в усьому іншому боцману Такаманохарі можна було вірити. Вона, на відміну від інших членів екіпажу, включаючи, до речі, й самого капітана, почувала себе на інопланетному апараті, мов удома. Ось що значить вільний бомжацький характер! От тільки тестування комп‘ютера… Воно неспростовно доводило, що всі системи працюють нормально. І тоді дивна поведінка далеких зірок ставала зовсім незрозумілою. Але практичному Богдану було на це начхати. В повсякденному житті звертати увагу на поведінку зірок не варто — це породжує романтичні, але цілковито не раціональні сумніви в правильності цього самого повсякденного життя. Астрологія суцільна! А Богдан Іванович завжди був безсумнівно прагматичною людиною.

От і зараз, приєднавши останній дріт до труби, закріпленої на обшивці „Софії”, він задоволено поляскав по ній рукою, змахнув піт з лобу й гукнув до Ігоря, що вовтузився з такою самою трубою на іншому боці апарату:

— Агов, Норильцєве, що там?

— Зараз, зараз, закінчуємо, — озвався Нкса. Сам хлопець продовжував витримувати певний бойкот стосовно командира, спілкуючись з ним лише в разі крайньої потреби.

Навкруги, ген до самого обрію, здибилась дюнами тоскна червона пустеля, над якою нависло малинове небо, помережане деінде смугами чорних, аж вугільних, хмарин. З чого вони складалися, Кременчука зараз не обходило, він сприймав їх, як даність. Як, наприклад, тривожно червоно-чорний прапор Української Повстанської Армії. Було, то й було. Є, то й є. А чи буде, не нам вирішувати. Прагматизм, панове. Втім, усі події останнього часу прагматизму не сприяли.

Богдан мерзлякувато пересмикнув плечима. Що загалом було дивно для цієї спечної планети. Але, що цікаво, зовсім, виявляється, не запилюженої. Уся пилюга її зосереджувалась у верхніх шарах атмосфери. І в цьому теж було щось таємничо-непрагматичне. Бо, згідно прагматизму логіки, порохнява мала здійматись на майже орбітальну висоту ураганними вітрами. От і хвилі дюн до того ж. Не могли ж вони без вітру утворитись?! Але навкруги увесь час стояв майже абсолютний штиль. Лише іноді на гребенях піщаних кучугур виникали каламутні червонясті вихори, що швиденько збігали в западини поміж дюнами та й зникали там.

Інколи вихори влаштовували круговий дикунський танок навколо „Софії”, але за декілька хвилин розчинялись в розпеченому повітрі. Непорушному, до речі, повітрі. Що за чортівня!

— Слухай-но, капітане, — зненацька кахикнула Сонька, що допомагала йому прикріплювати на обшивці деталі арканаріанської зброї, — слухай, ти нічого не відчуваєш?

Богдан зиркнув на її спітніле обличчя, прислухався до чогось всередині себе і, чомусь невпевнено, знизав плечима:

— Ні. А що?

Не зізнаватися ж дівчиську в тому, що якусь невизначену тривогу він відчув ще раніше від самого лише вигляду планети. Але ж це — чиста психологія. Хіба що трохи з психіатрією. Бо маємо ми навкруги поєднання двох агресивних кольорів — червоного та чорного.

— А мені, — Сонька дивилась кудись вбік, — а мені чомусь здається, що за мною постійно хтось спостерігає. Величезний, холодно-розумний і поки що байдужий. Неначе крізь скельце мікроскопу мене роздивляється.

— Нерви… Усе це — нерви… Зморились ми усі. От і Норильцєв…

— В Ігоря, до речі, теж таке саме відчуття. — Праворуч від корпуса „Софії” в абсолютно спокійному повітрі закрутився черговий червоно-матовий вихорець. — Він мені казав, що відчуває себе на цій планеті, наче на бредберівському Марсі: нас ніхто не чіпає, ми нічого не бачимо, але маємо згодом непомітно перетворитись на марсіан. Отак… Але, на жаль, я ніколи не читала Бредбері.

Богдан читав. Тоді, коли хотів забутися опісля загибелі Сніжанки. І вразився точності, з якою Норильцєв визначив їхній психологічний стан. Тривожний стан очікування на кардинальні, але непомітні перетворення. Дехто з цим станом усе своє життя проживає. Чи змінюється непомітно?… Але, от що значить більш молодий мозок! Він теж „Марсіанські хроніки” читав, але ніколи б до таких паралелей не додумався.

— Відпочити нам усім треба, — вголос подумав капітан. — От зараз подарунок арканаріанський випробуємо, стіл святковий накриємо, погудимо трохи і… Я, — схилився Богдан до Такаманохари, — з Ігорем помиритись хочу. Допоможеш? Адже не винний я в тому, що в Ірукані сталося. Сама ж знаєш…

Вихор раптом зірвався з місця і по широкій дузі розпочав наближатись до „Софії”.

— Та знаю, — неуважно відповіла Сонька, проводжаючи його поглядом. Богдан відчув, як по його, незрозуміло від чого, розпашілому обличчю ковзнув легенький спекотний вітерець. — Знаю я… Але, як на мій погляд, ти став для хлопця таким собі уособленням всесвітнього зла, яке розлучило його з коханою дівчиною. Маєш його зрозуміти, сам же, мабуть, кохав, — і якось дивно подивилась на капітана, але той не звернув уваги на її погляд, бо…

Бо вихор, що, мляво розхитуючись, оминав „Софію”, зненацька на мить завмер, а потім кинувся до літального апарату по найкоротшій з усіх прямих. Богдан з Сонькою навіть зметикувати ще нічого не встигли, як в їхні обличчя вже боляче сипонулися пригорщі кривавого піску, а у вухах по-вовчому пронизливо заскавучали пориви вітру. Світ потьмянів. Ні, почервонішав, невидимими, але чіпкими лабетами хапаючи людей і намагаючись зірвати їх зі спадистого корпусу літаючої тарілки.

Добре, що труби були вже ними закріплені. А ще краще було те, що Кременчук, міцно заплющуючи очі й стискуючи губи, встиг вчепитися в них. А вже в нього вчепилась Такаманохара, відчуваючи, що ось-ось розірве своїми пальцями жорстку пропотілу тканину камуфляжного комбінезона. Сам же Богдан, схилившись уперед і випнувши підборіддя, однією рукою натягував на нього ремінець свого міліцейського кашкета, відпльовуючись від дрібного піску.