Розділ «V.Арракі»

— Нксо, обережніше, обережніше давай! Повільніше, — буркнув капітан, спостерігаючи за тим, як малий крчовник захоплено грається на пульті сенсорами двигунів.

Саме — грається. Бо для серйозної роботи по керуванню апаратом йому ще не вистачало ані досвіду, ані хисту. Але на малих швидкостях піррянин вже міг підмінити своїх старших товаришів. А пересуватися у цій іржавій каламуті, що розкинулась за бортом, доводилось саме таким чином — дуже й дуже повільним чином. До того ж Кременчук мав велику підозру, що крім пилу тут бовтається сила-силенна усіляких астероїдів. На кшталт того, об який вони ледь не буцнулись поблизу орбіти Арканару. А може й ще щось бовтається. Типу чорних трикутників або двійників тарілки, створених невідь ким і невідь для чого.

Про сам феномен, котрого бачив лише він один, Богдан намагався поки що не згадувати. Як і про далекий, загублений поміж імлистих зірок, Арканар. Бо в капітана й досі пекла щока, по якій його щосили хлебеснув Норильцєв, тільки-но вирвався зі своєї комірчини. Розлючений Кременчук здійняв було тоді свого значущого кулачиська, але Такаманохара так шарпнула його за комір камуфляжного комбінезону, що Богдана буквально кинуло до протилежної стінки крізь завірюху клятого мерехтіння, що знову в повну силу забуяло в очах команди „Софії”.

„Дура! Дурепа!!! — репетував капітан. — Це ж бунт в каме… На борту бунт! Це ж… Це ж… Нам же разом ще бозна скільки сидіти! Тобто, летіти”. А Сонька вже перехоплювала хлопця за поперек і обережно, наче хворого, вела його до каюти. І навіть спина її випромінювала крижане презирство до їхнього рятівника. І волохатий Нкса розгублено тупцював на порозі рубки, не розуміючи, що воно відбувається. І чомусь не лють, а сором обпалював покраяні щоки Кременчука.

„Та що я міг зробити, що?!? — трусячи руками в повітрі, кричав він їм услід. — Я ж не здимів, не здимів з Арканару! Ви ж самі знаєте, що під час обертання „Софія” стає некерованою, що її, біс його знає куди, несе!.. Самі ж знаєте!!!” А в уяві його знову й знову поставало, розірване прощальним криком, обличчя Румати, яке застило обличчя Корнелії, потім — колишньої дружини його, Олени, обличчя. Крізь яке проступали Сніжанчини риси, а ще потім… А ще потім просто запона сліз застила очі капітана Кременчука.

— Обережніше, кажу! — буркнув Богдан до Нкси, спостерігаючи за тим, як Сонька в золотавому комбінезоні, перешитому з вишуканого іруканського плаття, з‘являться на порозі рубки. Вигляд у ньому, до речі, вона мала цілком інопланетно-футуристичний: така собі гостя з майбутнього з японським родоводом. І, треба визнати, дуже симпатична гостя.

З далекого далеку тихо й тоскно линула мінорна музика: Норильцєв знову взявся за свій синтезатор. Теж, до речі, якийсь японський. І, взагалі, уся ця тарілка мала ледь відчутний флер Країни Сонячного Сходу. Присутність, мабуть, Такаманохари на борту на це впливала.

— Як… — „він?” хотів було спитати Богдан за Ігоря, але, зиркнувши на похмуре Соньчине обличчя, встиг поправитись: — Як спостереження? Є дані за цю систему?

— Є, — механічним безбарвним голосом відгукнулась Сонька. — Одна зірка червоного класу. Три планети земного типу. Одна майже поряд.

— Так це… Ото… — трохи заметушився Кременчук. — Треба б до неї. Сховатися, чи що, поки що треба. Розібратися ж бо треба, чи що.

— Угу. Треба. Розрахунок траєкторії я вже зробила. Зараз подивимось, — і Такаманохара зосереджено й трохи відсторонено заграла сенсорами.

— Одначе, Сонько, розумна ж ти дівчина, — улесливо кинув Богдан. — Щоб ми без тебе робили? І як таку розумницю до бомжатнику занесло?

— Не твоя справа, — сказала, мов відрубала, дівчина в золотавому комбінезоні. Кременчук навіть зіщулився трохи.

— Та я ж… Я ж не те… Я ж нічого, — пробелькотів і, намагаючись бути веселим, додав: — Я оце… Я оце думаю. Треба тебе в званні підвищити. Я оце думаю, боцманом ти в нас будеш. Досить в матросах бігати.

Жарт наразився на крижану мовчанку.

— А Ігр? — раптом пискнув Нкса. — Ігр хто в нас?

— Ну, Ігор… Ігор юнгою є, — задріботів Кременчук, вдячний піррянину за те, що той втрутився у розмову. — І за віком юнгою, і за…

І раптом осікся, відчувши зневажливий погляд Такаманохари.

— Капітане! — кинула вона. — Якщо ти не помітив, то придивись уважніше. З деякого часу Ігор у деяких відношеннях став дорослішим, ніж…

І теж осіклася, виводячи на екрани дані своїх розрахунків щодо можливого пересування „Софії” до найближчої планети в межах цієї запилюженої зоряної системи. А за одне й деякі інші дані, які вже стали пунктиком дівчини. В рубці знову запанувала незатишна мовчанка. Музика синтезатора розпочала набувати нервових ноток.